— Ні про що ми не домовлялися, — відповіла Тетяна. — У мене просто виникло таке бажання. Мені приємно бути з вами тут.
— А вже як нам приємно, — повела плечем Любов Петрівна, — так і не сказати. Молода особа в домі — це велика розкіш, справжнє щастя.
Тетяна провела Грицька за ворота, розповідаючи, що він повинен їй привезти з продуктів, одягу й косметики і просила про неї не турбуватися, а краще приїжджати щовечора на вечерю.
3
Це була остання ніч, яку Тетяна проводила в Огнєвих, завтра її лікування закінчувалося і треба було їхати додому, а через два дні вони з Грицьком вже повинні бути на морі. Тетяна тривожилася: як залишати двох безпомічних літніх людей тут самих? Розповідати про ще одну спробу їх пограбувати, яку вона відбила, Тетяна не наважувалася — не хотіла їх лякати. І помовчувати про ще один можливий напад було підступно, бо попереджений, означає, озброєний. Але як і чим вони могли захистити себе, навіть знаючи заранні про небезпеку? Хіба що вчасно втекти, так і то ті харцизяки їх наздоженуть. У неї, звичайно, була одна ідея, але надто смілива для того, щоб її всі схвалили.
Кінець кінцем Тетяна вирішила, що обговорити ту ідею вони з чоловіком можуть і завтра. З тим заспокоїлася, не припинивши, проте, зважувати, чи змирилися ті двоє бандитів зі своєю поразкою тут, чи, може, замишляють щось іще гірше. Тетяна все виважувала, чи правильно вчинила, що тоді відпустила дівчину. А що їй залишалося? Адже в іншому разі вона мусила б тримати її зв’язаною чи під пістолетом, поки не приїде Грицько й не викличе міліцію. А що потім говорити представникам влади про свою зброю? Сідати у в’язницю разом з нападниками? Ні вже, обійдемося. Отже, все вона зробила правильно.
З одного боку, інтуїція підказувала, що довіряти рецидивісту й шахрайці не можна, їхнє слово нічого не варте. Та вони й самі довели це своїм повторним нападом на Огнєвих. В ліпшому разі могло йтися тільки про те, наскільки вражаюче вона їх налякала. І тут Тетяна сумнівалася — її розмова з ними ніяк не була схожою на бандитську розбірку — лексикон не той і методи не ті. Це ж не Дидик, котрий звик сидіти на шиї в пристойних жінок. А відтак вони можуть трохи побоятися та й взятися за старе ремесло.
У зв’язку з цим її непокоїло запитання: чи спостерігають ті двоє за двором Огнєвих чи ні? Впродовж усіх наступних днів вона намагалася виявити поблизу чуже око, але його нібито не існувало. Хоч це враження могло бути й помилковим — за ними могли стежити здалеку, і те помітити їй просто не вдалося б.
А з другого боку, Тетяна чудово розуміла, що всю кашу неприємностей заварили саме вони з Грицьком. От якби Грицько не завадив шахрайці вкрасти у Огнєвих гроші, коли приїхав до них уперше, і якби злочинці не напоролися на Тетяну при другій спробі пограбування, то зараз обібрані люди тихо проклинали б життя з загубленими надіями на лікування Ігоря Свиридовича і не мали б інших клопотів. Е, ні, осмикнула себе Тетяна, простою крадіжкою справа не завершилася б, адже злочинці замислили взяти під свій контроль дохідний, на їхню думку, траволікувальний «бізнес» Любові Петрівни і перетворити життя двох безпомічних, беззахисних людей на каторгу, на суще пекло. Це їх з Грицьком послано їм на спасіння. Значить, вони не тільки по своїй совісті, а й по велінню небес не мають права залишати Любов Петрівну й Ігоря Свиридовича напризволяще, а відверто виражаючись — на смерть. Бо тепер настирливі бандити, не розраховуючи, що їм удасться перетворити Любов Петрівну на стале джерело прибутків, просто пограбують їх і помстяться на всю котушку за порушені плани. Цілком можуть убити.
Раптом Тетяна зрозуміла, що у неї є можливість перевірити свої підозри щодо можливої загрози для Огнєвих. А затим чомусь згадала слова Едмонда Германовича про те, що їй послана якась місія звище і через це вона вціліла в аварії. Виходить з усього, що так і є Ї вона має допомогти двом людям, котрі потерпають від ізольованості й безпорадності.
— Я сьогодні їду додому з тобою, — заявила вона Грицькові після спільної вечері, як останнім часом у них повелося. — Завантажуй в машину мої речі!
І вона встала з-за столу й взялася підкреслено демонстраційно виносити і складати в салон машини все підряд.
— Чого це ти підхопилася? — занепокоїлася Любов Петрівна. — Доню, може, я тебе чимсь образила? Так, здається, ні. Ти ж завтра збиралася додому.
Тетяна підійшла до жінки ближче й тихо пояснила:
— Прощаємося навмисно, я до вас непомітно повернуся, тільки підтримайте мою гру. Потім усе поясню, — а вголос промовила: — Все, все! Закінчилися мої мучення з відварами й примочками. Ура!
Бідний Ігор Свиридович нічого не розумів, йому ніхто не пояснював ситуацію, бо Любов Петрівна після Тетяниних слів тільки зблідла й примовкала. Вона сіла поряд з чоловіком і погладжувала його руки.
Тетяна носилася з хати до машини й назад, як вихор, підганяла Грицька, пританцьовувала й наспівувала. Грицько, бачачи, що вона згрібає все підряд — своє й чуже, — ні про що дружину не розпитував, звик, що вона дарма нічого не робить. Значить так треба. Він тільки ненароком кидав господарям:
— Ми вас не грабуємо, не бійтеся. Тетяна щось путяще задумала.
Нарешті після, може, годинного підкресленого збирання Тетяна й Грицько гучно й сентиментально розпрощалися з господарями, з довгими поцілунками й виголошеннями подяки, й поїхали. Біля найближчого затіненого, але жвавого місця, звідки не можна було вгледіти, де поділася їхня машина, Грицько зупинився.
— Поясни, що сталося, Ї звернувся він до дружини.
І Тетяна дещо розповіла йому, не згадуючи, звичайно, про зброю й розповідь затриманої дівчини. Сказала, що злякала крадіїв і вони втекли з погрозами розправи. Не поминула й своїх висновків про те, що саме вони з Грицьком загострили стосунки Огнєвих з бандитами і тому повинні взяти відповідальність за безпеку безпомічних людей на себе.
— Нічого ми не загострили, — заперечив Грицько. — Не накручуй себе. Тих стосунків просто не існувало, ми трапилися Огнєвим тоді, коли до них завітало лихо. Ми їх двічі врятували. Значить, вони — наші хресники і ми мусимо оберігати їх далі.
— Тому я зараз повернуся до них. Переночую там востаннє, а далі видно буде.
— А що видно? Ти після цього спокійно відпочиватимеш на морі?
— Ні, звичайно. Є у мене одна думка. Не знаю, як ти до неї поставишся.
— Я майже знаю, що це за думка.
— Що? — заграла очима Тетяна.
— Про те, щоб вони пожили у нас, поки ми відпочиватимемо.
— Трохи не вгадав, хоч і дуже близько, — сказала Тетяна. — Але скажи, проти такого варіанту ти не заперечував би?
— Ніколи! Вони мені дуже симпатичні, чесно. Але ти кажеш, що я не вгадав.
— Так, я мала на увазі мою хату. Нехай вони туди заселяються й живуть постійно, не тільки на час нашої відсутності.
— Чудово! Я саме це й мав на увазі, говорячи, що стосовно твоєї хати у мене є гарна ідея. От! Так чого зволікати? Давай зараз їм це запропонуємо.
— Зрозумій, їм буде незручно приймати од абсолютно чужих людей таку увагу, чи подарунок, не знаю, як сказати. Їх треба підготувати.
— Але ми скоро маємо їхати на відпочинок, — нагадав Грицько.
— Поговоримо з ними завтра, — сказала Тетяна. — Все, я пішла, тут кілометрів п’ять тюпачити.
— Я вранці навідаюсь, — пообіцяв Грицько.
4
На землю спускалася глупа ніч. Небо, як зношена аспідна ковдра, у свої незчисленні проріхи пропускало блищання зірок, проте для освітлення земних просторів без місяця їхнього відчайдушного старання було замало. І тут, поступово викупуючись у мороці, змиваючи з себе утому дня, все поволі засинало: припиняли щебетати птахи, трави хилили донизу горді свої голівки, вгамовувалися тварини, і тільки пахощі, вирвавшись з розпечених, розтривожених сонцем квіткових серцевин, густо нависали над світом людей, проникали в їхні сни і навівали прекрасні чари.
Тетяна вийшла з машини, зійшла з дороги і пішла назад вздовж порослого травою пологого схилу, пробираючись до садиби Огнєвих навпростець. Вона дуже хвилювалася і квапилася опинитися там якомога швидше. Цілком конкретне тривожне відчуття підганяло вперед — на жаль, для нього були підстави. Вона тепер знала, що за Андрієм і дівчиною, яка залишилася для неї безіменною, ніхто не стоїть. Просто один з численних бандитів нещодавно вийшов на волю, як водиться, знайшов собі підходящу «дуринду з хатою» і тепер намагався взяти під контроль діяльність бабки-цілительки Ї влаштуватися з постійними прибутками.