А з другого боку, Тетяна чудово розуміла, що всю кашу неприємностей заварили саме вони з Грицьком. От якби Грицько не завадив шахрайці вкрасти у Огнєвих гроші, коли приїхав до них уперше, і якби злочинці не напоролися на Тетяну при другій спробі пограбування, то зараз обібрані люди тихо проклинали б життя з загубленими надіями на лікування Ігоря Свиридовича і не мали б інших клопотів. Е, ні, осмикнула себе Тетяна, простою крадіжкою справа не завершилася б, адже злочинці замислили взяти під свій контроль дохідний, на їхню думку, траволікувальний «бізнес» Любові Петрівни і перетворити життя двох безпомічних, беззахисних людей на каторгу, на суще пекло. Це їх з Грицьком послано їм на спасіння. Значить, вони не тільки по своїй совісті, а й по велінню небес не мають права залишати Любов Петрівну й Ігоря Свиридовича напризволяще, а відверто виражаючись — на смерть. Бо тепер настирливі бандити, не розраховуючи, що їм удасться перетворити Любов Петрівну на стале джерело прибутків, просто пограбують їх і помстяться на всю котушку за порушені плани. Цілком можуть убити.
Раптом Тетяна зрозуміла, що у неї є можливість перевірити свої підозри щодо можливої загрози для Огнєвих. А затим чомусь згадала слова Едмонда Германовича про те, що їй послана якась місія звище і через це вона вціліла в аварії. Виходить з усього, що так і є — вона має допомогти двом людям, котрі потерпають від ізольованості й безпорадності.
— Я сьогодні їду додому з тобою, — заявила вона Грицькові після спільної вечері, як останнім часом у них повелося. — Завантажуй в машину мої речі!
І вона встала з-за столу й взялася підкреслено демонстраційно виносити і складати в салон машини все підряд.
— Чого це ти підхопилася? — занепокоїлася Любов Петрівна. — Доню, може, я тебе чимсь образила? Так, здається, ні. Ти ж завтра збиралася додому.
Тетяна підійшла до жінки ближче й тихо пояснила:
— Прощаємося навмисно, я до вас непомітно повернуся, тільки підтримайте мою гру. Потім усе поясню, — а вголос промовила: — Все, все! Закінчилися мої мучення з відварами й примочками. Ура!
Бідний Ігор Свиридович нічого не розумів, йому ніхто не пояснював ситуацію, бо Любов Петрівна після Тетяниних слів тільки зблідла й примовкала. Вона сіла поряд з чоловіком і погладжувала його руки.
Тетяна носилася з хати до машини й назад, як вихор, підганяла Грицька, пританцьовувала й наспівувала. Грицько, бачачи, що вона згрібає все підряд — своє й чуже, — ні про що дружину не розпитував, звик, що вона дарма нічого не робить. Значить так треба. Він тільки ненароком кидав господарям:
— Ми вас не грабуємо, не бійтеся. Тетяна щось путяще задумала.
Нарешті після, може, годинного підкресленого збирання Тетяна й Грицько гучно й сентиментально розпрощалися з господарями, з довгими поцілунками й виголошеннями подяки, й поїхали. Біля найближчого затіненого, але жвавого місця, звідки не можна було вгледіти, де поділася їхня машина, Грицько зупинився.
— Поясни, що сталося, — звернувся він до дружини.
І Тетяна дещо розповіла йому, не згадуючи, звичайно, про зброю й розповідь затриманої дівчини. Сказала, що злякала крадіїв і вони втекли з погрозами розправи. Не поминула й своїх висновків про те, що саме вони з Грицьком загострили стосунки Огнєвих з бандитами і тому повинні взяти відповідальність за безпеку безпомічних людей на себе.
— Нічого ми не загострили, — заперечив Грицько. — Не накручуй себе. Тих стосунків просто не існувало, ми трапилися Огнєвим тоді, коли до них завітало лихо. Ми їх двічі врятували. Значить, вони — наші хресники і ми мусимо оберігати їх далі.
— Тому я зараз повернуся до них. Переночую там востаннє, а далі видно буде.
— А що видно? Ти після цього спокійно відпочиватимеш на морі?
— Ні, звичайно. Є у мене одна думка. Не знаю, як ти до неї поставишся.
— Я майже знаю, що це за думка.
— Що? — заграла очима Тетяна.
— Про те, щоб вони пожили у нас, поки ми відпочиватимемо.
— Трохи не вгадав, хоч і дуже близько, — сказала Тетяна. — Але скажи, проти такого варіанту ти не заперечував би?
— Ніколи! Вони мені дуже симпатичні, чесно. Але ти кажеш, що я не вгадав.
— Так, я мала на увазі мою хату. Нехай вони туди заселяються й живуть постійно, не тільки на час нашої відсутності.
— Чудово! Я саме це й мав на увазі, говорячи, що стосовно твоєї хати у мене є гарна ідея. От! Так чого зволікати? Давай зараз їм це запропонуємо.
— Зрозумій, їм буде незручно приймати од абсолютно чужих людей таку увагу, чи подарунок, не знаю, як сказати. Їх треба підготувати.
— Але ми скоро маємо їхати на відпочинок, — нагадав Грицько.