— То це сталося сьогодні?
— Так. Звичайно, трохи грошей я звідти взяла, адже з його ласки допіру залишилася гола й боса, без даху над головою. А все інше залишила в подруги. Мене рятує надія, що він не зразу второпає, чиїх то рук справа, бо я свої речі не чіпала, може, він на мене й не подумає.
Приголомшена почутим, Тетяна довго мовчала, м’яла в руках серветку, зітхала. Вже було допито коньяк та зметено, мов за плечі кинуто, наїдки.
— Ось що, — нарешті зважилася вона. — Мабуть, у таких серйозних випадках шикарні жінки закурюють пахітоску, — покепкувала вона з себе, тяжко наважуючись запропонувати надумане. — Поїхали зі мною в Славгород. Ніхто тебе там не знайде.
— Це де? І що я там робитиму?
— Це велике селище, гарне. Обслуговуватимеш читачів у сільській бібліотеці, вона давно вже стоїть заперта — немає працівника.
— А ти чим займаєшся?
— Я? — Тетяна ніяково посміхнулася.
Невже пронесло? — з прихованою радістю подумала Люля, виважуючи ситуацію, що складалася. І не просто пронесло, а дало наслідки — вона отримала запрошення їхати з Тетяною до неї, ось вам і тарілочка з блакитною обвідкою. Користуйтеся, хай вам здоровиться.
Така легка перемога над Тетяниною настороженістю, що проявилася в перші хвилини знайомства, — навіть зиск у вигляді запрошення до себе! — привела Люлю не просто в замішання, а до справжньої розгубленості. А чи не пастка це, бува? Надто легко якось все йде, неправдиво. Дівчина не звикла отримувати дарунки від примхливої долі, хіба що вони були запрограмовані ще до її народження. Так у тому не було її заслуги. А як взяти загалом, то все, чим жила довгий час, з трудом вихоплювалося нею з годівниці життя. Довгий час…
Улита Омахіна вважала себе нереалізованою особистістю.
Почалося це давно, досить давно. Люля подумки хмикнула, кепкуючи з себе, — які її літа, щоб так казати? Давно…
Згадалися мама, тато, а надто бабуся Ганна, або Анна чи Нюра, як зазвичай її називали знайомі. Вона няньчила дівчинку й виховувала впродовж декількох років.
— Це наразі тобі час довго йде, — пояснювала бабуся онуці. — Але з роками він швидше збігатиме. То ж не квапся дорослішати.
Люля любила чепуритися, траплялося на самоті вдягала бабусині святкові туфлі на високих підборах, фарбувала губи яскравою помадою, квацяла щоки рум’янами і крутилася перед дзеркалом, вдаючи з себе артистку.
— Виступає співачка театру імені Немировича-Данченка! — об’являла свій вихід, затим робила реверанс і заводила пісню, яких багато чула по радіо.
Вокальними здібностями Бог її не обділив, проте дівчинка не вміла їх правильно розкривати. Отож видовжувала шию, старанно витягуючи високу ноту, і горлопанила так, що аж очі їй вивалювалися. Кицька, єдиний свідок тих спектаклів, сиділа на теплій батареї, дивилася на неї переляканими очима й пряла вухами. Бувало, стан голосових зв’язок був менш задовільним і Люля, старанно виводячи рулади на зразок солов’їного тьохкання, зривалася на справжній крик. Такого «співу» кицька довго не втримувала — схоплювалася з панічним нявканням і втікала на вулицю. Одного разу на виступ «співачки театру імені Немировича-Данченка» несподівано натрапила бабуся Нюра.
— Чого ти желіпаєш, як різана? — сполохано забігла до хати, а зрозумівши, в чому справа, розсміялася до сліз.
— І я… і я такою була, — заспокоїла Люлю, щоб та не ображалася на сміх і не соромилася свого гарного оксамитового голосу. А далі сказала оті слова про дивний взаємозв’язок між швидкістю часоплину і віком людини.
Зворушливе дитинство — о, як їй хотілося повернутися туди, бодай на мить одну відчути його пахощі! — скінчилося надто швидко, трагічно обірвалося коли їй ледве перевалило за десять років.
Мама й тато щезли водночас ще в її зовсім ранньому дитинстві. Це інша історія, і така болюча, що Люля не бажала торкатися її ні в розповідях, ні в спогадах. Крапку в ній не поставлено, не з’ясовано до кінця, що і як з ними сталося, хто винен і чи живі вони досі де-небудь, чи немає їх ніде. Може, настане час, і душа покличе Люлю докопатися до правди. Може. Але вона навіть не пам’ятає тієї пори, може, через те, що не було наявних ознак навічного прощання — ні похорону, ні плачів. А згодом не стало й бабусі — раптово померла на роботі від серцевого нападу. Тоді час був такий — переломний, перебудовчий, немилосердно жорстокий до тих, кого застав зненацька.
Дівчинка залишилася з прабабусею Улитою, старою й хворобливою жінкою, яка, хоч і любила її дуже, але мусила віддати до інтернату, як тільки та закінчила початкову школу й настав час відвідувати п’ятий клас. Коли саме прабабусі не стало, Люля не пам’ятає, адже сповістили їй про те не зразу, а через деякий час. Відчути горе чи втрату затерпле дитяче серце не змогло, бо не вміло тужити за втратами, не спостереженими навіч. Лише згодом дівчинка з сумом усвідомила, що їздити в гості тепер немає до кого, і радість канікул, як і радість будь-яка, надовго потьмарилася їй. Якщо не назавжди, бо досі вона знала не істинну радість, а ерзац — жалюгідний її замінник.