— Про що ви говорите? Ви ж обіцяли…
— Справа в тому, що йдеться про мене.
— Як? — завмер Костя. — Ви — Лізина донька.
— Гадаю, так. Я ще уточнюватиму. Але одне знаю напевне: мене народила молода дівчина, яка вагітною їхала чи в Сімферополь, чи з Сімферополя московським потягом. В поїзді в неї почалися родива, і її зняли в Синельниковому, щоб відправити в лікарню. Тут вона народила дівчинку, яку пізніше записали Тетяною Іванівною. При породіллі знайшли посвідчення на ім’я Проталіної Вероніки Федорівни — працівниці Іванівської ткацької фабрики. Скоріше за все, це було вигадане ім’я, бо ще в юності я туди їздила і взнала, що такої працівниці там ніколи не було. Проте це було пізніше, а при народженні мене у відповідності до цього документу записали на прізвище Проталіна. Дуже багато збігів, щоб не бути правдою, чи не так?
— Чистісінька правда, адже Вероніка Федорівна — це Лізина мати, а Проталіна — її дівоче прізвище! Це якесь чудо! А щодо підробленого посвідчення… Даруйте, Ліза ж була художницею, — пожвавлено говорив Костя. — Бачите, вона все зробила для того, щоб та дівчинка не загубилася серед людей, щоб згодом можна було її знайти. Таню, дівчинко моя… — його голос потеплішав.
— Ні, не ваша. Я народилася в кінці серпня, так що моїм батьком ви бути не можете. Оце про нього я й взнаватиму в подальшому. А вам я дуже вдячна, дуже! Ви своїми відомостями про Лізу і Лізину матір зліквідували мої сумніви. Тепер я точно знаю, хто мене народив. Моя матуся була права, людьми править жереб. В даному випадку це був щасливий жереб, бо організував нашу з вами зустріч. На все добре!
Настала пора пізньої осені. Було доволі прохолодно, але дні стояли погожі, сонячні. Від таких перепадів температури вночі випадали рясні роси й тумани, вони зволожували землю й робили її по-святковому чистою. Тим більше що листя не поспішало спадати з дерев і, висвітлене своїм віком до прозоро-лимонного стану, надавало природі світлої й тендітної беззахисності. І такою непорочною була та беззахисність, що навівала людям благоговіння перед нею, бажання якщо й не зарадити навколишньому світові у такій біді, як осінь чи зима, то хоча б не заважати йому поринати в небуття.
Тетяна збиралася у поїздку до Москви і весь день провела у клопотах, метушінні. Вона декілька разів бігала до Любові Петрівни, щоб допомогти їй, бо по підготовчому узгодженні з Едмондом Германовичем брала з собою й Ігоря Свиридовича. І тільки перед смерканням спинилася, щоб помилуватися, може, останніми привітними днями. Чомусь подумалося про те, що отака всеосяжна беззахисність розчулює людей, облагороджує, робить їх милосерднішими і взагалі пристойнішими — ось навіть не чутно стало осоружного гуркотіння програвачів, якими дехто послідовно й наполегливо доводить себе до тихого сказу, а затим позбавляє нормального сприйняття життя. Отак і немовлята — виключно безпорадністю приковують до себе любов дорослих людей, викликають бажання самозречено служити їм, терпляче виняньчувати їх, виконувати нелегкий обов’язок виховання розумної особистості. Якими ж безжалісними могли бути ті обставини, що примусили молоду дівчину Лізу Паперовську покинути свою дитину і не забирати її, коли життя трохи устаткувалося? Чи юною ще була? Так ось багато дівчаток змалечку так прив’язуються до своїх молодших братиків і сестричок, навіть до підопічних домашніх тварин, котиків і собачок, що не хочуть розлучатися з ними. Виходить, молодістю пояснити таку черствість не можна. Ні, це нічим пояснити не можна, а тому не варто шукати й аналізувати ані мотиви, ані обставини, ані вади характеру. Це можна просто сприйняти як явище, що через безліч несприятливих збігів інколи трапляється в суспільстві, і не намагатися підходити до нього зі своїми мірками, тобто не треба нікого не осуджувати. Звичайно, якщо мати на увазі все-таки моральну людину, не заражену епідемією аутизму й безвідповідальності, яка нині розгулює серед тих, хто «обирає кока-колу» чи присьорбує слабоалкогольні напої.
Тетяна зітхнула — для чого їй знати щось про ті обставини? Змінити вже нічого не можна — вічність поглинула багатьох… Краще думати про живих. Ось вона по-справжньому задоволена, що Огнєви живуть біля неї, що Любов Петрівна трохи заспокоїлася, а Ігор Свиридович вийшов з лікарні. Опіки — страшна річ, вони навіть на Тетяні залишили свої сліди, не кажучи вже про нього — сліпого чоловіка, який не зумів ухилитися від вогню.
— Чого ви не вибралися з хати через вікно? — запитала в нього пізніше Тетяна.