— А ти чим займаєшся?
— Я? — Тетяна ніяково посміхнулася.
Вона м’яла серветку тремтячими пальцями і, видно було, підбирала слова, з яких краще почати розповідь, — адже в її історії чимало неординарного. Вона здатна на чудні, з точки зору оточення, вчинки, як-от пластична операція, наприклад. Затим пішла навпростець:
— Власне, нічим особливим. Працюю бібліотекаркою в школі. Так само, як і ти, я рано залишилася без рідних. Але, бачиш, ти пам’ятаєш батьків, бабусю свою і прабабусю, а я — нікого. Згодом я дізналася, що мати залишила мене в пологовому будинку одразу після народження.
— А ти не намагалась розшукати її? — озвалася Люля. — Я чого питаю? Про себе я точно знаю, що у мене нікого немає, а твої, може, десь є, радітимуть тебе бачити.
— Намагалася. І міркувала так само, як оце ти зараз сказала. Але взнала лише те, що мою матір зняли з московського потяга, коли у неї почалися перейми. Це сталося в Синельниковому. Тому згодом я й опинилася в Дніпропетровському дитбудинку. Документів у породіллі не було, і в пологовому будинку вона пред’явила лише посвідчення працівниці Іванівської ткацької фабрики імені Ленінського комсомолу, видане відділом кадрів на ім’я Проталіної Вероніки Федорівни. Я знайшла навіть фельдшерицю, яка приймала пологи і добре пам’ятала той випадок. Вона розповіла, що жінка була невродливою, але зовсім молоденькою і що ще тоді вона, хоч фотографія на посвідченні збігалася з зовнішністю пред’явниці, подумала, що те посвідчення несправжнє. Адже це легко було влаштувати. Якась працівниця відділу кадрів зробила послугу своїй доньці чи подрузі, чи доньці подруги, щоб розіграти саме такий сценарій подій, якщо він їм давав бажаний вихід із ситуації.
— І ти не продовжила пошуки?
— Навпаки, продовжила — я написала на цю фабрику листа, але мені відповіли, що такої ні службовки, ні робітниці там ніколи не було. Потім я ще посилала запити й навіть одного разу зібралася й поїхала в Іваново. Була на тій фабриці, заходила у відділ кадрів. Розпитувала, чи не пам’ятає хтось дівчини, котра вагітною поїхала на південь відпочивати, а звідти повернулася без дитини і без ознак вагітності. Ніхто мені нічого не сказав. Звісно, понад два десятки років минуло.
— Хоч дізналася, що ти росіянка, і то добре.
— Так, якщо ті відомості правдиві, — погодилася Тетяна. — Після закінчення школи я вступила до Харківського культосвітнього училища, потім отримала направлення в Дніпропетровську обласну дитячу бібліотеку. Але там гуртожитком мене забезпечити не змогли, і я взяла відкріплення й поїхала в своє рідне Синельникове, де з’явилася на світ. Пішла в райво, розповіла про себе і попросила допомоги з працевлаштуванням. Мене направили в Славгородську школу. От і все. Там я живу й працюю ось уже декілька років.
— А мешкаєш де?
— Спочатку наймала куток в старій хаті однієї старушенції, а коли та померла, я у її спадкоємців ту хату купила. Вірніше, спочатку хату викупила сільрада і передала мені, як тепер кажуть, в оренду. А згодом я сільраді сплатила повну вартість. Отак. В селі добре жити. Там серед людей не пропадеш.
— А я в Краснодарі виховувалася, — зізналася Люля, а потім спохватилася і прикусила язика.
Не стала розповсюджуватися, що від своїх рідних, зокрема від бабусі Уляни, чула щось про Дніпропетровськ, ніби вони у пошуках кращої долі звідти приїхали на Кубань. Більше, щоправда, про своє раннє дитинство Люля нічого сказати не могла, а про шкільну юність — не хотіла.
— Хто ж він є, той хлопець, заради якого ти зважилася на операцію? — запитала Люля, коли вони вже вклалися спати, тільки не вимкнули світло, щоб, бесідуючи, бачити одна одну.
— Який хлопець? — здивувалася Тетяна, не тямлячи, коли встигла проговоритися про свою таємницю.
— Облиш, я не повірю, щоб за твоїм вчинком не крилася любов.
— А-а, — зітхнула Тетяна. — Ти просто здогадалася.
— Не важко здогадатися.
— Його звуть Грицько Вікторович Летюк.