Назад поїзд не їхав, а повз — так здавалося зачудованому Ігорю Свиридовичу, якому не терпілося ощасливити свою любу Надійку, тобто Любов Петрівну. Нічого не вдієш, ці імена вже назавжди приросли до них, як ім’я Тетяна приросло до Улі.
— Але це я тільки на Україні самозванка, — заперечила Тетяна. — Можна було б відмовитися від життя під двома личинами, все відкинути й забути, виїхавши в Москву під своїм справжнім ім’ям і зі справжнім паспортом на ім’я Улити Геннадіївни Омахіної, бо на нього оформлена дідова спадщина. Але ж Грицько… Він — моя половинка, а наш шлюб зареєстровано на Проталіну Тетяну Іванівну. Жах!
— Коротше, ти — аферистка, — пожартував Ігор Свиридович. — А чим займатиметься таємна спадкоємиця одного з найстаріших олігархів Росії, страшенно заможна пані з вищого світу Москви в далекому українському селі Славгороді? Чи не буде їй там нудно?
— О, там у нас сила-силенна роботи, тату! — засміялася Тетяна. — Почнемо з того, що збудуємо гарний дім для одиноких людей похилого віку, і цим отримаємо прощення за свої гріхи.
— Згоден. А потім?
— А потім будемо допомагати їм жити, адже це найвище щастя — бути корисною для тих, хто тобі довіряється.
Дивно, — подумав Ігор Свиридович, — вона ще така молода, а вже зрозуміла сенс життя, це неймовірно.
— Ти зазнала багато труднощів, так? — він запитав те, про що вже здогадався, але йому подобалося слухати свою доньку — розумну і щиру. А ще — щедру на відвертітись.
— Довелося…
— Який же ти висновок зробила з пережитого?
— Висновок? — перепитала Тетяна здивовано. — Ніякий, треба жити.
— Зрозуміло. А як жити, доню?
Тетяна замислилася, мимоволі вертячи в руках серветку. Вихоплене з її грудей зітхання свідчило, що вона чимало могла б про те сказати, але не все варте узагальнення. Вона шукала найлаконічнішу відповідь.
— Я зненавиділа пристрасть, будь-яку, навіть найніжнішу. Це пагуба.
— Але ж без неї неможливо жити! — сплеснув руками Тетянин тато. — Як же без пристрасті кохати, займатися улюбленою справою?
— Саме без пристрасті, — вперто повторила Тетяна. — Бо я навчилася розрізняти в людях і речах душу і любити її.
— Душа… — багатозначно проказав Ігор Свиридович, похитавши головою, і нарешті вдовольнився бесідою.
До людей підступав Новий рік, і кожен, не віддаючи тому звіту, підводив підсумки пережитого і накреслював собі подальші плани. Наші герої не були винятком з цього правила, і зараз, коли в їхній бесіді запанувала мовчанка, вони обоє солодко мріяли про майбутнє.
2003–2008 рр.
Дніпропетровськ — Місхор
