— Тоді, Карино… — голос молодого чоловіка забринів непідробним теплом. — Тільки ти не смійся з мене, але я люблю тебе, сестричко. У нас з тобою нікого немає, і я мушу попіклуватися про тебе.
— Що ти белькочеш? — нашорошилася Карина.
— Я зараз на мілині, тобто порожній. Ліпшого подарунку зробити не можу. Тому візьми машину собі. Я завтра оформлю генералку на Грицька. Треба ж чимось відшкодувати хлопцю втрату свободи, в яку він встряв, — на цих словах говірливий братик гидко захихикав, але скоро продовжив: — Не ображайся, я жартую. Він, схоже, нормальний чолов’яга, простак тільки…
— Ти здурів? Ще рік тому, після смерті тата, ти мало горло його вдові не розірвав за ту машину, а тепер за так віддаєш чорті й кому?
— Тій паскуді я татів спадок не віддав би, навіть якби він складався тільки з поношених черевиків. А Грицько нехай возить тебе на здоров’я.
Ой, спасибі, братику, — криво всміхнувся Грицько й протверезів, як розсолу напився.
З тим голоси віддалилися — Карина повела брата в хату.
Однак козлам, таким як я, некепсько платять, — подумав Грицько. Він уже зрозумів, що нічого змінити навіть не спробує, зрозумів, що в нього на це немає ні волі, ні фактичних підстав. Що він завтра скаже? Що підслухав розмову? Так вони нічого про нього поганого не казали, а те, що вживали жаргон, так тепер багато хто ним користується. І на вік Карини скаржитися смішно, вона ж не ховала од нього свої документи. Мав би проявити пильність. Цікаво, як він про машину розмову заведе?
Десь в глибині думок крутилося щось про дітей, згадувалися його мрії про повноцінну сім’ю.
А сталося все дуже просто. Після одруження Карина таки кудись майнула з братом, пояснивши, що їде до Желєзноводська забрати пожитки. За той час, що її не було, Грицько заспокоївся. «Просто хотілося жінці вийти заміж, от вона й прикладала до цього зусилля. Що тут кримінального? Цілком зрозуміла, житейська справа, і винуватити за неї Карину не можна».
І назад вони приїхали вдвох.
— На, катайся, — новий родич недбало кинув Грицькові ключі від свого крутого «мерса». — Дарую на щастя.
— Та ти що? — злякався Грицько, наразі забувши, що вже знає про цей сценарій. — Ні, не треба. Це дуже дорогий подарунок, — і він мимоволі скосив очі у вікно на відполіровану машину, до якої й підходити було страшно — надто гарна.
— Облиш, — зупинив його Каринин брат і мовчки поклав на стіл генеральну довіреність. — Я все оформив, проблем не буде.
— Ой, ні! — Грицько був щирим, бо злякався, що на таку красу можуть спокуситися як не справжні грабіжники, так місцева шпана. — Ще вкрадуть! Я не хочу відповідати потім за чужі гріхи.
— Хто нагрішить, той і відповідатиме, не хвилюйся. У нас суд короткий, а руки довгі, — багатозначно хихикнув Каринин брат.
На тім і застановилися. Інцидент, як кажуть, було вичерпано. Як і в перший приїзд, гість надовго не затримався і на другий день поїхав додому.
У молодят потяглися звичайні будні.
Невдовзі Грицько упевнився, що Карина йти на роботу не збирається, зарівно як і працювати вдома. Готувати їжу вона не вміла, прати не бажала, поратися по господарству гидувала. Солодкі ночі почали Грицька втомлювали, Каринина вигадливість на розваги — набридати, а далі — дратувати.
— Займись чимось корисним, — почав він її перестерігати. — Мені від людей соромно, що у нас кабанчик верещить з голоду і подвір’я не метене.
— Я?! — Карина округлила очі. — Зроби сам. Ти ж до цього управлявся якось, не переломився.
— Карино…
— Ходи краще до мене, — тягла вона його в ліжко.
Першою зрозуміла, що Летюк капітально влип у нещастя, та сама Ірина Квасенко, що була дочкою тітки Флори, тутешньої поштарки. Вона заглядалася на Грицька — навіть він це помічав — і вже ось-ось хотіла приступитися до нього ближче, як він, дурень, привіз у Славгород оцю вертихвістку.
— Килино, — колись погукала вона від хвіртки дружину Летюка. — Вийди сюди, поговорити треба.
— Я не Килина. Мене звати Карина, — поправила та Ірину, підходячи ближче. — Чого тобі? Ти хто?
— Може, на курортах ти кому й Карина була, а тутечки — Килина. А я? Я Грицькова коханка, — зухвало збрехала сусідка. — І прийшла сказати, щоб ти визбирувалася звідси й кивала п’ятками аж до кавказького передгір’я.
Ірина думала, що так «врізала» суперниці цими слова, так «дала їй прикурити», що та зараз розсиплеться в пух і прах. Ха! Карина й бровою не повела.
— Ти все сказала? Думай, щоб потім не ображатися.
— Дай Грицьку спокій, — просичала Ірина. — Для чого він тобі?