Кажуть, що речами й учинками щирої жінки керує Бог. Може, й так.
— Гришо, — хтось постукав у одвірки, коли він сидів з відкритими дверима, не вмикаючи світла, й дивився «Слабое звено». Йому подобалася ведуча — гарненька дівчина, яка чомусь дуже хотіла бути кістлявою мегерою.
«Кепсько у неї виходить, — думав він мляво, — не натурально. Здається, що зараз вона розсміється й перестане кривлятися. От би собі знайти таку, щоб строгенька була, але не по-справжньому, а для вигляду. Як оця».
Він не звернув уваги на стук, замрівся.
— Гришо, ти вдома?
— Ага! Хто там? Заходьте.
В хату зайшла Клавка Солькіна — підстаркувата, негарна дівиця. Ходили чутки, що вона декільком чоловікам робила пропозиції оженитися на ній. Вибирала кандидата в чоловіки, міряючи по собі — до благополучних і перспективних одинаків не лізла. «Дурною її не назвеш і за розум не похвалиш. Зрештою кожен влаштовується, як може. Ой, Господи…» — зітхнув Гриць..
— Що тобі, Клаво? Заходь, не бійся, — впізнавши голос, одізвався лагідно, щоб не наполохати жінку.
— Ти, той… Чого сам сидиш? — збиваючись, почала вона здалеку. — А я думала, тебе вдома немає.
— А чого тоді йшла?
— Хтозна… — Клавдія замовкла.
Невже вона свататись до мене прийшла? Оце дожився! Треба щось робити. Хвате вже жити бовдуром, — промелькнуло у Грицька в голові.
— …обом не солодко, — тим часом уже розвивала вгадану господарем думку гостя.
— Ти тут сам, а я там сама. Чого? Коли можна разом. Га?
Воно у тюхтіїв завжди так. Сидять-сидять, ні на що не зважуються, а вже як трапиться щось екстраординарне, тоді — раз і все. Не те, щоб наступного дня, але скоро після візиту Клави Солькіної, аби не бути посміховиськом у селі, Грицько привіз із Синельникового Світлану, з якою його звели випадкові знайомі. Світлана працювала в районному архіві, і за відгуками тих, хто давно її знав, була гарна, порядна жінка.
Коли Грицько завітав з патяканням про шлюбний експеримент, вона ніяковіла й тушувалася, проте одразу зголосилася спробувати влаштувати спільне життя.
— Звичайно, — відповіла без ураженого самолюбства. — Я теж не хочу мати зайві штампи в паспорті в разі невдачі.
У Славгород вони приїхали проти вечора. Біля своїх воріт Грицько зупинився, щоб відкрити ворота, а Світлана вийшла з машини і стала неподалік, наче чекаючи, що він її за руку заведе у свій двір.
— Заходь, не соромся, — підштовхнув Грицько її до хвіртки, і в цей час його відволік чийсь голос. — Сміливіше, ходи в хату, — ще раз запросив Грицько, відкриваючи перед жінкою хвіртку, і повернувся до того, хто його окликнув.
То був Сашко Бігун, у якого Грицько інколи купував молоко.
— Ну? — очікувально зупинився Грицько перед ним, не розуміючи, чого у Сашка голос такий хрипкий став, що він його не одразу впізнав.
— У тебе немає аспірину? Температура піднялася, палить всього. Знову ангіна підхопилася.
Бігуни жили неподалік, так що їх цілком можна було назвати сусідами. Причому гарними сусідами. Бо були вони з дружиною тихими і роботящими. Щоправда, Сашко таки часто хворів, а його Оксана, дебела здорова молодиця, до якої ніяка холера не чіплялася, ну ніяк не зналася на ліках. Так ще ж більше того — у неї руки не стояли навіть доглянути хворого. Грицько навіть мав клопіт ставити Сашкові гірчичники, робити компреси, розтирати мазями. Немає ідеальних жінок, ні, навіть не кажіть про них…
— Ой, тебе аж трясе всього, — зауважив Грицько, придивившись до Сашка. — Та чого ж ти швендяєш у хворому стані, хай би Оксана прийшла. Аспірин? — перепитав він. — Заходь, я подивлюся.
Грицько залишив машину за ворітьми, щоб не примушувати несподіваного пацієнта мерзнути на вулиці, і поспішив з ним в хату, де вже освоювалася його нова подруга.
— Познайомся, це Світлана.
— Доброго здоров’ячка, — привітався сусід, тут же намотуючи на вуса, що воно й до чого.
Ліки знайшлися швидко.
— Попий ще бісептол з ністатином. Що той аспірин? — порадив мимовільний лікар.
— Як скажеш, — довірливо погодився Сашко.
Грицько знайшов інструкцію до бісептолу, для гарантії додатково розтлумачив сусіду, як він має лікуватися, і вивів його з двору, повернувшись до машини.
— Чекай, — погукав Сашко майже від своїх воріт. — Ця жінка, здається, не тутешня?
— А що? — здивувався Летюк, що у тихого Бігуна хвороба не відсторонює цікавість.
— Гарна молодичка. Де ти її взяв?