— По газеті виписав, — пожартував Грицько. — Тобі що з того?
— Боюсь лікаря свого втратити. Раптом вона загнуздає тебе так, що нічого іншим не залишиться.
Світлана між тим освоїлася в нових стінах і зустріла Грицька веселим блиском в очах.
— Завтра ж вибілю в хаті! — сказала, як тільки він переступив поріг.
І Грицько, ніби раніше в нього очі були зав’язані, після цих слів згадав, що бозна коли прибирався в помешканні. Опустився! Боже, яка ганьба, — картався, оглядаючи припорошені пилом стіни, чого раніше не помічав.
— Завтра не треба, — сказав, намагаючись зберегти в голосі солідні нотки, мовляв, знаємо, що робимо. — Прикупимо дещо, а з неділі поклеїмо шпалери. Я просто не встиг, — збрехав він.
А вранці гостроязика Дарка Гніда облаяла його за нове оженіння біля колодязя, та ще й сповістила приголомшливу новину про Тетяну Проталіну. Таке витримати, то треба мати міцні нерви.
Нещасній Світлані з першого дня не поталанило. Бо ледве вона виткнулася у двір, як на неї кібцем накинулася донька поштарки Ірина, яка з віком помітно нахабніла. І хоч звідтоді, як од небораки Летюка дала дьору Карина, Ірина встигла вийти заміж, стати дружиною Петра Змієвського і навіть двох дітей народити, але дух опікунства над сусідом її не полишив.
— О, ще одна приперлася, — сказала ще від воріт, затим відхилила хвіртку і ввійшла у двір. — Здрастуйте, — чемно поздоровкалася, побачивши, що на звук її голосу господар і собі висунувся з хати. — Кажу, ще одна приперлася.
— Це ти про себе? — у тон їй запитав Грицько.
— А ти не задирайся, іди в хату й зів’янь. Я з оцією персоною розібратися прийшла.
— Залиш нас, Гришо, — попросила Світлана. — Все гаразд, не хвилюйся.
— Чемна, — констатувала Ірина. — А ти знаєш, хто твою попередницю звідси наладив?
— Ні, але мені не цікаво те знати.
— Даремно. Так зарубай собі на носі — то була я, — Ірина по-домашньому всілася на ослоні, вритому під хатою, простягла ноги, як те часто роблять жінки, втомлені фізичною працею.
— А яке вам діло до Гриші? Ви йому хто? — тихо запитала Світлана.
— Я йому ніхто. А лізу в це діло, бо знаю, що з нього толку не вийде. Їдь, жіночко, звідси, не забирай у мене час.
— Зрозуміло, — Світлана беззвітно переставила щойно принесене Грицьком відро з водою з ослону на землю і теж присіла. — А якщо не поїду? — запитала, ні на кого не глядячи.
— Може, й не сама поїдеш, а тебе відвезуть звідси інші, хтозна. Зрештою, то не принципово. А от що ти йому не пара, це факт.
— Я бачу, ви така знаюча людина. Чому ж досі підходящу пару йому не знайшли?
— Знайшли, не пащекуй і не заїдайся зі мною. Визбируйся хутенько, щоб до ночі твій дух тут вивітрився.
З тим Ірина пішла додому. Слава Богу, подумав Грицько, проводжаючи її поглядом з вікна. Щось вона сьогодні смирна. Як зговорилися, кляті баби! То не потрібен нікому, а то, як привіз жінку, так очі їй виїдають. Грицько вирішив, що ввечері піде до тітки Флори і поговорить про Іринину поведінку. А може, навіть з Петром, її чоловіком, потолкує. Нічого, все влаштується.
Але ввечері йому було не до того. Бо щойно смеркалося, як пролунав дзвінок телефону.
— Можна Світлану? — запитав культурний жіночий голос, який, проте, видався Грицькові знайомим.
— Можна, — Грицько розгублено повернувся до жінки. — Це тебе запитують.
Та взяла трубку і хвилини зо дві слухала, поволі бліднучи, а коли зробилася такою, як сніг, враз покрилася червоними плямами і натиснула на важіль.
— Ні, Гришо, пробач, я такого не витримаю. Відвези мене негайно назад.
— Потерпи, я все владнаю, — розгублено промовив Грицько. — Хто тебе потурбував? Я не запитую, що казали, бо то все дурниці. Я хочу знати, хто втручається до нас з тобою. Я приводу нікому не давав, повір.
— Розбирайся без мене, а я почекаю, — категорично налаштована Світлана почала збирати те, що встигла вийняти з пакунків. — Та й на роботу мені звідси добиратися незручно, далеко, — почала між тим вишукувати додаткові приводи для обґрунтування свого рішення.
До Синельникового було не більше тридцяти кілометрів, а подарований колись «мерседес», який так і залишався у Грицька, бігав прудко й безвідмовно.
— І все-таки не квапся, — запропонував він, зрозумівши, що Світлані по телефону хтось наговорив не просто дурниць, різної нісенітниці, а ще й погроз. — Давай ще одну ніч переночуємо, а вранці воно попустить.
Жінка тільки заперечливо похитала головою і взяла заново запаковану валізу.
Отак Гриць знову залишився сам, навіть не взнав, хто вчинив акт телефонного тероризму. Намагався по пам’яті пригадати голос та ідентифікувати його, але в нього нічого не виходило. Підозрював, що то Клавка Солькіна помстилася йому за відмову одружитися на ній, але не впійманий — не крадій.