Наразі подумалося, що саме таких щиросердих людей Люля останнім часом не помічала, не спілкувалася з ними, обходила, як мару, як нагадування про дитячі поневіряння, як страшні привиди минулого з його зубожінням і безвісністю, і врешті-решт обкрадала себе. Вона довго й старанно входила в інший світ, кращий, на її думку, а той світ непомітно підготував пастку для неї, удар, що вона отримала. Де був її розум, де було її серце? Той світ і люди, які його населяють, — хворі на корисливість. Та навіть не в їхніх матеріальних замороках справа, зрештою, головне, що вони цим вбивають довіру одне до одного, бажання співчувати слабким, готовність допомагати іншим у горі. Вони своїм способом життя й своїми ідеалами обкрадають світ на сердечне тепло, світло, доброзичливість, щиру радість, легкі довірливі стосунки. І натомість сіють вади, страх, підозри, ненависть. Боже! Чого той Дидик раніше не захотів її вбити? Ото вона раніше й прозріла б. А так скільки часу занапастила, мало не знівечила свою душу, мало не розтоптала її!
— Зрозуміла, тут можна пішки пройти, — зненацька для неї пролунала відповідь Тетяни.
— Що, моя дорога? — скинулася від несподіванки Люля, розчулена власними розвінчаннями. — Ну, ходімо. Може, хочеш пройтись по крамницях, щось купити чи з’їсти? Так ти не соромся, я тебе підтримаю. Не забувай, що я твоя боржниця, отож і стосовно грошей не хвилюйся, у мене сьогодні на нас обох вистачить, якщо ти, звичайно, не здумаєш купувати норкову шубку чи ексклюзивного швейцарського годинника.
Тетяна тільки кволо посміхнулася, і подруги неспішно пішли в бік центрального проспекту. Місто, над яким повільно піднімалося сонце і ніби тягло за собою зростаючий березневий день, вже проснулося і наповнилося звичним гамором. Лінивий вітерець, втікаючи від холодних хвиль Дніпра, пробігав вздовж його берега над парками і скверами, обвівав дівчат пахощами прогрітої землі, молодих бруньок і ще чогось надзвичайно чистого і пронизливого. Від того Люлі здавалося, що тут тихіше й чистіше, ніж в загидженій, галасливій, утиканій брудними наметами, засміченій папером і ящиками столиці.
— Хіба ми не зайдемо в парикмахерську? — раптом перервала мовчанку Тетяна, коли вони проходили повз будинок з красномовною виносною рекламою біля дверей, і її очі загорілися, як у дитини.
— «Імідж», — прочитала Люля, — а отам, навпроти, поглянь, магазин «Самшит». Все правильно, колись були «берізки», а тепер поспіль «самшити», ми ж почали по-буржуйськи жити. Так ото, поки ти красу наводитимеш, я туди зазирну. А зустрінемося на бульварі, бачиш лаву навпроти трамвайної зупинки? Отам.
— Домовилися, — з завмиранням серця сказала Тетяна. — Ой, що буде! Зараз намию голову, причепурюся. Сказати тобі одну річ по-чесному?
— Скажи, — в тон їй відповіла Люля.
— Досі, як дивлюся в дзеркало, не пізнаю себе. Весь час жахаюсь: ой Господи, хто це у мене за спиною стоїть? Уявляєш?
— Скоро звикнеш до себе.
Стрижка, яку зробили Тетяні, дуже їй пасувала, головне, що її прикрашав шикарний чубчик, як у молодої Валентини Малявіної, з боків той чубчик плавно переходив у пасма основної довжини, овалом спадаючи на щоки. Волосся закривало також шию і спадало далі вниз. Спереду воно розсипалося на грудях, а ззаду доходило майже до середини спини, тобто стало значно коротше, ніж було, але за рахунок того наповнилося об’ємом, пишністю і хвилястістю, створюючи навколо голови Тетяни справжню густу гриву, що додавало їй невимовної юної граційності й привабливості.