— Де я?
— В машині швидкої допомоги, — відповів лікар.
— Чого я тут?
— Ви з подругою чи з сестрою їхали в маршрутці з Дніпропетровська в Славгород. Сиділи в кабіні поруч з водієм. На з’їзді з траси ваша маршрутка потрапила в аварію, і вас травмувало, — терпляче пояснював лікар. — Ви це пам’ятаєте?
— Не знаю… Треба подумати, пригадати, — мляво відповіла дівчина. — А де моя супутниця?
— Вона їде в іншій машині, — ухильно відповів лікар, професійно вивчаючи її реакцію на ці слова.
— Чому в іншій? Вона загинула?
Дівчина явно мислила адекватно, бо скумекала, що якби та була лише травмована, то їх везли б разом. Адже в салоні було ще одне лежаче місце і ще одні ноші. Але лікар вирішив промовчати й звернувся з якимсь незначущим запитанням до медсестри.
— Ви мені не відповіли, — нагадала пацієнтка.
— Га? — продовжував вагатися лікар, казати їй правду чи ні. — А-а… А хто вона вам, та супутниця?
— Не пам’ятаю… Але я дуже хотіла їй допомогти, я прагла піклуватися про неї, доправити її в безпечне місце.
— Як ваше прізвище?
— Моє? Моє прізвище… — дівчина замислилася, смикнула рукою, наче хотіла потерти травмовані місця. — Я не пам’ятаю.
— У вас з тією дівчиною була одна валіза на двох, згадайте.
— Валіза? А де моя валіза? Де моя сумочка? — захвилювалася дівчина.
— Ось ваші речі. Все тут, заспокойтеся.
Поранена затихла, відкинула голову набік, закрила повіки. Вона важко дихала, весь час пальцями перебирала край ковдри.
— У мене тяжке поранення? — знову запитала вона. — Чому ви не відповідаєте на мої запитання? Адже ви повинні допомогти мені.
— Зовсім ні, не тяжке, і ви скоро поправитеся.
— А про дівчину чому мовчите? Що з нею? Я згадала, що ми лежали на землі, і вона була в крові.
— Вона там і залишилася лежати, а вас ми веземо в лікарню, — ухильно відповів лікар.
— Загинула? Загинула, так? Скажіть!
— Так, — ледь чутно проказав лікар. — Це сталося миттєво, смерть не завдала їй страждань. Вона навіть не усвідомила, що вмерла.
— Не усвідомила… — повторила пацієнтка, і більше не розмовляла до самого приїзду в лікарню.
В лікарні постраждалу в аварії дівчину без затримки відвезли в операційний кабінет травматологічного відділення, де почали готувати до операції. А лікар швидкої допомоги, який доправив її сюди, залишився в приймальному покої. Він закінчував оформляти супроводжувальну довідку, за якою його підопічну мали прийняти на стаціонарне лікування. Та довідка засвідчувала, хто привіз пацієнтку і з яким діагнозом.
— Що ти там вовтузишся? — по-свійськи запитала медсестра, яка реєструвала хворих, прибулих в стаціонар. Вона не вперше стикалася з цим лікарем і знала його сумлінне ставлення до своєї роботи. — Знову діагноз уточнюєш? Що тут уточнювати? Черепно-мозкова травма, отримана в дорожній аварії, і в Африці такою залишається, — вона явно не схвалювала всіляких флегматиків. — Не затримуй мене. Я вже починаю оформляти медичну карту. Як її прізвище?
— В тому-то й справа, — сказав молодий лікар, — що у неї амнезія. Не пам’ятає вона нічого. Слухайте, а раптом в її сумочці є документи? Давайте подивимось.
— Вчасно згадав, — фиркнула медсестра. — А я вже хотіла пломбувати сумку й валізу та передавати їх в камеру схову.
— Так ви ж теж мусите на бирці вказати прізвище!
— Та отож, — медсестра шпарко взялася переглядати сумочку. — Новенька, — коментувала вона. — Ще пахне магазином. Документів немає, зате грошенят тут до дідька, аж страшно!
— Не забувайте, що я відповідаю за схоронність речей привезеної пацієнтки. В такому разі, мабуть, доведеться скласти їх опис і акт передачі.
— Злякався? Нічого тут вошколупитися з описом, достатньо буде завізувати бирку на пару, — розсудила жінка.
— Тоді прошу нічого зайвого не чіпати, — попередив лікар.
— Ох-ох-ох! — медсестра взялася продивлятися валізку. — Так і є, тут лежить її стара сумочка, менша за розміром і доволі пошарпана. Ага, ось і документи. Проталіна Тетяна Іванівна, дамочка зі Славгорода, вулиця Бузкова, дім дев’ять. Записав?
— Записав, пломбуйте речі. Я почекаю, а потім розпишуся на бирці.
— Аварія? — проглядаючи наступного дня історії хвороби новоприбулих, запитав лікар реанімаційного відділення. — Так, травма без ушкодження кісток, прооперована вчора, зліквідовано розриви м’язів і підшито шкіру обличчя, супутній струс мозку і… О, амнезія! Цього ще не вистачало.
— Минеться, це тимчасове явище. Шок, — заспокоїв його колега, який курирував палати реабілітації хворих. — Запиши консультацію психотерапевта. Не вперше нам.