Наступного дня дівчина розповідала психотерапевту, що кудись направлялася, може, її хтось віз додому, а може, вона з кимсь їхала в гості. Чому таке припускає? Тому що весь час поряд неї хтось був, хто добре до неї ставився. Потім, кажуть, була аварія. Аварію вона не пам’ятає, але вірить сказаному, бо отямилася лежачою на землі біля нерухомої закривавленої дівчини. І намагалася їй допомогти, хотіла відтягти в безпечне місце. Пам’ятає, що вона чогось дуже боялася, прагла кудись сховатися, од чогось убезпечитися. Може, раз це була аварія, вона боялася вибуху і втікала од нього?
Літня жінка, сухувата, невисока, зі спокійними очима, уважно слухала ту розповідь. Вона бачила, що в хворій живуть тільки відчуття, а знання зникли.
— Що ви відчували? — запитала психотерапевт, стимулюючи єдиний канал інформації, що не давав збоїв у роботі.
— Коли? — уточнила хвора.
Бач, тямуща людина, обережна, про себе відзначила лікарка й схвально кивнула хворій. Чи відповідальна?
— Взагалі які свої відчуття ви пам’ятаєте?
— Тривогу, а ще відчувала, що маю про когось дбати, було бажання кудись утекти чи сховатись, не відступав ляк перед якоюсь зустріччю, — відповідала вона.
— А ім’я Проталіна Тетяна Іванівна вам нічого не нагадує?
— Знайоме ім’я… Я чула його багато разів. Це я?
— Так.
— А хто та дівчина, що виявилася поряд зі мною?
— Оце і нам хотілося б знати. Мене просили уточними у вас.
— Не пам’ятаю…
— Тоді вам немає про що турбуватися, адже у неї є рідні чи знайомі, співробітники нарешті, які її хватяться й знайдуть, де вона є. Адже про аварію у вашому селі вже всі знають. Я ось про що розмірковую, ви уявляєте, де працювали, чим займалися, яким було ваше оточення?
Дівчина повела оком кудись убік, часто заблимала повіками. Затим закусила губу.
— Здається, навколо мене завжди було багато людей, — знову продемонструвала вона те, що пам’ятає емоційний фон, свої настрої, але не більше. — Може я в магазині працювала? Підкажіть, будь ласка, я так швидше згадаю, ви ж, напевне, вже знаєте все про мене.
— Атож, знаємо. Гаразд, я впевнена, що відчуття, які зараз у вас переважають, призведуть до відновлення пам’яті. Тому не бачу перешкод до того, щоб підказати правильну відповідь. Ви працювали в школі, бібліотекаркою.
— А-а…
— Розчарувалися?
— Ні, це мені підходить.
— На сьогодні досить. Скоро вас переведуть в загальну палату, лікар дозволить бачитися з відвідувачами, тоді до вас прийдуть рідні, друзі, а з їхньою допомогою ви повністю відновитеся. Одужуйте!
— До побачення, — хвора провела очима лікарку, подивилася на приєднану до руки крапельницю й закрила очі, щоб поспати.
Психоаналітик покинула палату й енергійно зайшла в ординаторську. Тут виявилося пусто. Шкода, а їй хотілося поговорити з лікуючим хірургом, повідомити йому свої враження від консультованої. Просто тепер доведеться більше написати в історії хвороби. Лікарка впоралася з цим, прописавши традиційні для такого випадку ліки, а потім повагалася і додала ноофен і вітаміни в таблетках. Насамкінець підкреслила, що у хворої збереглися деякі канали пам’яті, тому за психогенними показниками їй рекомендовано чути розповіді про своє минуле, бачитися з колегами, друзями, і це дозволить прискорити позитивний наслідок. Причому десь за два дні до того, як дозволити відвідини, рекомендовано дати їй на ознайомлення особисті речі. У комплексі це допоможе хворій адаптуватися до нинішнього стану, а затим почати зворотній процес — відновлення забутого за допомогою спілкування.
Ім’я, яке назвала психоаналітик, почало свій позитивний вплив — залишившись на самоті, дівчина декілька разів вимовила його вголос, дослухаючись, чи нагадує воно їй що-небудь і що конкретно. Так, воно не було чужим, і це вже добре. А конкретика… Ні, не приходила.
Вона навіть не знала, хто була дівчина, яку стрінула в такий роковий час, як та поїздка. Але щось же пам’ятається? Так. Ще до того, як вона провалилася в морок, не той, що стався вже на вулиці, а раніше — ну, виходить, як зазнала травми під час аварії — відчувала якийсь обов’язок, тремкий і радісний. І здається був він оповитий страхом, в усякому разі ось тепер, коли вона розмірковує про ті події, то наскрізно проймається саме страхом. І як вони опинилися на вулиці? Кажуть, що випали з машини трохи згодом після зіткнення. Чого? Значить, хтось когось виштовхнув чи виволік звідти. Але їх у кабіні було лише двоє, і живою зосталася саме вона, причому в нестямному стані, в такому, що могла тільки рухатися, більше нічного. Нею, беззаперечно, володіло щось вище за життя, щось, чим вона була пройнята глибше, ніж інстинктом самозбереження. Тому несамохіть вчинила кволеньку спробу змінити становище, яке склалося. Рятувалася чи рятувала? Втікала чи, навпаки, поспішала до когось?