Чується її власний плач над загиблою… Тоді вона ще все знала — плакала недарма, знала по кому! Ймовірно, не сама травма, а розуміння оцієї надлюдської втрати доконало її й призвело до того, що свідомість відмовилася сприймати дійсність, тому уникає будь-якої ретроспекції, аби не порівнювати, що було і що є наразі. Вірніше: що було і чого не стало. От аби отримати хоч якийсь знак про себе ту, даленіючу, колишню…
Дівчина згадала слова лікарки-психотерапевта, що за кілька днів дозволять її відвідувати. То чого вона більше прагне: щоб її впізнавали чи щоб відмовилися впізнавати? Чомусь їй це небайдуже! Але чому таке взагалі спадає на думку? Проблема типу «або-або».
Вона відчувала, що колись добре зналася на таких проблемах, де були сумніви й вибір: або-або. Отож, в такому разі ліпше піти по третій стежці: повернути хід подій так, щоб самій вибирати, впізнавати чи ні тих, хто сюди завітає. А то й взагалі контролювати відвідини. Так, треба хутчіше видужувати, дорогенька, нічого тут розлежуватися!
А отримати знак від самої себе цілком можливо. Це дуже просто. Адже при ній мали бути якісь речі, інакше звідки лікарі знають її ім’я?
Дівчина натиснула кнопку виклику медсестри. Та з’явилася хвилин за десять.
— Що сталося? — і побачивши, що пацієнтка вибачливо посміхається, дала волю роздратуванню: — Насіла якась нетерплячка серед робочого дня чи як?
— Так, — надзвичайно мило й безпосередньо підтвердила хвора, ніби зовсім не помічаючи невдоволення медсестри, чим знейтралізувала і досаду, й нечемність. І дуже безпосередньо, по-дитячому зізналася: — Я хочу побачити свої речі. Психоаналітик сказала, що це мені корисно. Ви можете виконати моє приватне прохання і принести їх зі сховища? Дуже прошу як найкращу дівчину в цих стінах!
Присоромлена тим надзвичайно довірливим тоном, «найкраща дівчина в цих стінах» завагалася, але вже було видно, що для годиться.
— Трохи невчасно, у нас багато роботи, — а потім, ніби спохватившись, запитала: — А ви вже бачили себе у дзеркало?
— Себе? У дзеркало? — заклопотано перепитала хвора. — Чому це вас непокоїть? А-а, негарні бинти, синці на фізії… Чекай, подруго, отож: негарні бинти, синці на обличчі… — промовила вже без жартів і офіційного звернення на «ви».
Нещодавно десь таке вже було. Таке в неї було… Так, так, з тими швами, що ховаються під косинкою чи зачіскою, треба було щось робити: чи йти до бабки-траволікувальниці, чи їхати на море. Дівчина розгубилася й спохмурніла, щось вигулькувало з чорториїв її пам’яті і знову туди провалювалося, та так швидко, що вона не встигала вхопити ті думки чи образи бодай за хвіст.
— Ти образилася? — підступила медсестра, змінюючи своє ставлення до хворої на доброзичливе й дружнє. — Не побивайся, хоч, на жаль, проблеми з обличчям у тих, хто потрапляє у наше відділення черепно-мозкових травм, не рідкість. Але ти залишилася живою! Це головне. А при виписці тут порекомендують гарних пластичних хірургів, які тобі запросто зарадять.
— Ні, все гаразд. Як тебе звати?
— Лідія Антонівна, тобі можна — просто Ліда, — відрекомендувалася медсестра.
— Ну а моє ім’я тут всі ліпше мене знають. Так? — Ліда ніяково посміхнулася, знизала плечем, мовляв, доводиться. Пацієнтка продовжувала: — Принеси мої речі, Лідо, — у її голосі бриніло щось таке привабливе і разом з тим настійне, що не дозволяло відмовити й у разі каменепаду. — Адже сховище надвечір закриється, так?
— Зараз принесу, але попереджаю — персонал відділення не несе відповідальності за схоронність речей, які знаходяться в палаті.
— А що, були випадки? Я ж тут одна!
— Але днями тебе переведуть в загальну палату.
— Не хвилюйся, — бадьоро сказала хвора. — Щось зміркуємо.
Перегляд валізи не справив на хвору враження, вона завважила там ношені речі і зовсім нові, щойно куплені, але нічого те не додало до відомостей про її минуле. Ні як носила їх, ні як купувала — не пам’ятала. Дуже здалеку їй увижалося, як вона їх приміряла, однак ні, як не намагалася, як не ґвалтувала уяву, але та нічого конкретного на своєму тлі не вимальовувала. Зате згадалося, й дівчина аж затремтіла від того, що покидала Київ спішно, знервовано. Чому?
Взялася до ридикюля, розкрила його, дістала папери, свої документи. О! Зрозуміло, чого вона зреагувала на нагадування, котрі несамохітно вирвалися з Ліди, медсестри: пластичний хірург, люстро. Знову всього лише на рівні відчуттів відновилися в ній переживання про червоні шрами і своя заклопотаність тим. Виявляється, в її житті вже була пластична операція. Ось і довідка про перебування в клініці, витяг з історії хвороби, рекомендації місцевим лікарям про подальше лікування й нагляд за прооперованою. А зіставлення дат, проставлених на документах, з датою аварії дало й розгадку метушіння під час від’їзді зі столиці: її виписали з лікарні і вона нашвидку пробігла по магазинах перед відходом поїзда, робила покупки похапцем — квапилася не спізнитися.