— Ой, — Надія підняла ноги, захльостані росами. — Знову туфлі намокли, мама сваритиметься.
Юрко вимкнув мотор і, відштовхуючись ногами від землі, підвів мотоцикл до великого каменя з вичовганою до блищання спиною — тут дітвора любила гуляти й грітися на сонці. Запропонував Надії:
— Переходь на сухе, сідай.
Слідом за Надією він зіскочив з мотоцикла, всівся поруч на валуни.
Юрко виправдовував своє прізвище — був таким заводним, що поряд нього нікому не вдавалося залишатися самим собою, натомість кожний безтурботно розчинявся в його волі. Це просто щастя, що та його воля стосувалася не чогось осудливого. Навіть навпаки — хлопець організовував дітей, тобто своїх однолітків і друзів, на корисне дозвілля, на співи, танці, музикування й таке інше. А вже в кого не було талану до художнього вияву, той залишався його величністю слухачем і глядачем і вважав це найпочеснішим званням, бо артист без публіки нічого не вартий.
Так було в дитсадку, так залишалося і в школі. Хіба що з тією відмінністю, що в старших класах Юрко з неформальних лідерів перейшов у формальні — цілком офіційно обійняв посаду вчителя співів, поєднуючи роботу з навчанням.
Так трапилося, що посередині навчального року ця посада неочікувано звільнилася. У позакласний час Юрко тепер керував шкільним хором, для якого сам писав пісні. Вчителі й ті, хто мав причетність до діяльності Юрія Васильовича, як почали називати Юрка учні, а також їхні батьки, пишалися його досягненнями — школа незмінно посідала перші місця на районних і обласних олімпіадах художньої самодіяльності. А ще йому доводилося керувати хором у сільському клубі. Ну, там роботи було ще більше — люди в селі полюбляли співи й без кінця кудись їздили на огляди, конкурси й просто виступи. До такого гарного вчителя музики й керівника хору, який не шкодував витрачати на роботу свій вільний час, тут так звикли, що з неприємним подивуванням сприйняли звістку про те, що він закінчує школу й планує навчатися далі.
Для чого навчатися, коли його й так високо цінують, знають навіть в області? Гроші він заробляє добрячі, дай Бог кожному, та й отриманого авторитету на його вік вистачить. Але не всі народжуються безкрилими, які тільки й здатні міркувати подібним чином. Юрко був людиною крилатою й від життя чекав, навіть вимагав, більшого — багатих знань, цікавої праці, великих звершень і повнокровного розвою. Йому, як це було з Фрідріхом Ніцше, коли той закінчував університет, не потребувалося здавати випускні екзамени — вчителі, як щиросердні колеги по обставинах, і так поставили в його атестат задовільні оцінки.
Звичайно, коли по закінченню школи цей непосида надумав махнути аж в столицю, щоб вступити там до відповідного його задаткам навчального закладу, ніхто не сумнівався, що він свого досягне. Але найбільше за інших від такого розвитку подій програвала Надія Рухлякова. Вона засумувала одразу, як від матері почула, що Юрко листується з московськими музичними училищами, — тітка Варка працювала на пошті, отож знала, хто куди посилає листівки й звідки отримує кореспонденцію.
— Поїде звідси твій обранець і забуде про нас, — сказала вона вдома доньці. — Хто ми є у порівнянні зі столичними штучками, співухами, як і він?
— Що ж робити? — розгубилася дівчина. — Як бути?
— Порада одна: щоб не почуватися покинутою, краще сама дай йому відставку.
І ось тільки тут, на кам’янці, дівчина зрозуміла, переконалася через свої відчуття, що мати мала рацію. Надія подивилася на Юрка і зі стисканням у серці навіч побачила його в іншій обстановці, не тут, а десь далеко, в чудовому світі, де є великі аудиторії з високими стелями й величезними вікнами, де ледь чутно звучить спокійна, ненав’язлива музика й лунають стримані голоси людей. Чи то від нього струменіла якась непомічена раніше незвичайність, чи то випромінювалася його мрія і, пружинячи прозорою матеріальністю, віддаляла його від цих місць, людей і подій? Хтозна, але наразі він перестав вписуватися в існуюче тло. Справді, оця неторкана первозданність забудеться ним в шумі й гаморі міста, а разом з нею забудеться і якась там Надія — трієчниця, яка вважає за щастя після школи влаштуватися працювати до матері на пошту. Ще добре, що там звільняється місце, бо тітка Марія Сударська йде на пенсію. А то довелося б у колгосп проситися, на бурякові рядки.