— Треба поїхати й подивитися, що то за місто, який там клімат, що вам запропонує дядько Єгор. Як на мене, то вкупі ліпше. Але яка то купа — троє старих людей?
— Просто він боїться сам залишатися, біля нього ж немає жодної рідної душі, — припустила Юркова мати, і він з тим погодився.
Нарешті жінки зважилися на поїздку. Тільки це вже сталося після Юркової демобілізації. Якраз наставала тиха південна осінь і потік пасажирів на дорогах зменшився. Дядько Єгор прислав за родичами службову автівку. Насправді це тільки кажуть про Кубань чи Краснодар, а мають на увазі весь Краснодарський край. Конкретно ж дядько Єгор мешкав у Кореновську — степовій чорноземній частині краю, що знаходився далеко від моря і морських курортів. Невелике містечко Кореновськ стояло всього лише на річці з невимовною назвою Лівий Бейсужек. Доволі довга, ця річка не була вельми повноводою, хоч численними загатами її й зробили ширшою. Інших водоймищ поблизу не було, хіба що ще одна річечка — Кирпили, яка, здавалося, звідкись починалася й кудись пропадала, наче то нишком виходили на поверхню численні розвідники-джерела, кралися по землі, перехоплювали в себе води Кирпили, а потім провалювалися вниз без ознаки й сліду.
Їзди було не більше шестисот кілометрів, і загалом світового дня мало б вистачити, щоб прибути на місце. Тому Юрко не хвилювався за матір і бабусю, він допоміг їм зібратися в поїздку, вмоститися в машині, дав підбадьорюючі напуття, провів з двору, помахав услід рукою й через декілька годин теж покинув рідну домівку — поїхав у Москву розпочинати навчальній рік. Там він мав потрапити в нову групу й злитися зі студентами, молодшими за нього. Це неприємний факт — він же вже бувалий чоловік, а змушений буде спілкувалися з жовторотиками. Але, може, повернуться з армії інші його колишні співучні, наприклад, Микола Лобода? Адже вони разом призивалися на службу, ото було б чудово! Побачимо, — підбадьорював він себе дорогою, приміряючись думками до столичного життя заново.
А тим часом дорогу на південь поливав дощ. Він почався, щойно мандрівники з’явилися на донецькій землі, і не припиняв лити до кінця подорожі. Дощ розійшовся, і шипіння води змішувалося з шумом їдучої машини й з шерехом мокрих шин, що не дозволяло ні вчути осінньої тиші, ні насолодитися вільним гомоном птахів над безкраїми полями обабіч дороги. І єдине, що було доступне, це бачити почеркані дощовими патьоками стекла машини, мокру дорогу і одмите від літнього пороху довкружжя. Через цю непогоду їхали трохи довше і прибули на місце вже затемна.
— Доїхали? — співчутливо запитав Єгор родичок, допомагаючи їм вийти з салону. — Як почуваєтеся?
— Примелькалися ті «двірники», що тепер і вві сні ввижатимуться, — поскаржилася бабуся, обіймаючи й розціловуючи сина. — Ну, слава Богу, діждалися зустрічі.
— Проходьте, будь ласка, — запросив господар Ганну Аполлонівну. — Роздягайтеся, відпочивайте, освоюйтеся.
— Достатку й благополуччя цим стінам і їхнім мешканцям, — за давньою слов’янською традицією тричі вклонилася Ганна Аполлонівна новій домівці, переступаючи її поріг.
Наступного дня після сніданку господар навмисне пішов на роботу, щоб гості вільніше обживалися. А на жінок напосів непевний сум, хоч вони розуміли, що це невідворотно, так завше буває на новому місті. Тому вирішили роздивитися містечко.
Тут збереглося багато старих будівель, без перебільшення, вкритих мохом вічності, і по них можна було вгадувати історію цього краю. Якраз це був ярмарковий день, і на головній площі міста встановили тимчасові прилавки й ларьки, а посередині спорудили великий круглий поміст для виступів самодіяльних колективів. Навкруги, де тільки траплялося вільне місце, примостилися вантажівки з вигорілим брезентовим верхом і навіть гужовий транспорт з критими підводами. Повсюди юрбився народ, де переважали люди сільської зовнішності, а над ними стояли пахощі свіжої зелені, кави й смаженої цибулі. Подекуди ця ароматична суміш перебивалася духом свійських тварин і птиці.
— Поглянь, — звернулася бабуся до Ганни Аполлонівни, — у нас вже не продають на базарах живих корів і курей, а тут їх повно. А он і кози є, — показала вона рукою далі від себе.
Справді, то тут, то там біля продавців виднілися невеликі загони, в яких мекали вівці, кози, ґелґотіли гуси, кулдикали індики. У великих сплетених з дроту клітках терлися боками кури, а до забитих в ґрунт стовпчиків були прив’язані корови й молоді бички. Вони, здавалося, кмітливо озиралися довкола, вдаючи, що зайняті ремиґанням їжі.