Залишивши машину на пагорбі, він спустився в лощину, де завбачив крупніші й барвистіші квіти. Спочатку хотів зірвати їх, вже й нахилився, а потім зупинився: для чого занапащати таку красу? Попутно він ще щось подумав про збереження природи, щось промайнуло в думці про бджіл, збір нектару і про мед, про лікарські зела. І тут пригадав, як Тетяна розповідала, що, повертаючись додому, планувала знайти в околишніх селах бабку, яка лікує травами, й звернутися до неї за поміччю. Так він же може допомогти їй у цьому! Поки її немає вдома, він напитає гарну цілительку, познайомиться з нею, домовиться показати хвору.
Він сам трохи знався на травах, збирав їх і при необхідності віддавав перевагу зіллям і меду, як доводилося мати справу з поширеними захворюваннями, що здавна лікувалися народними методами. Але він знав свої межі, як і те, що алергія й зведення шрамів не відносилися до поширених хвороб, тому треба було шукати когось досвідченішого.
Здавна й здавна так повелося, що у селі базар — це і загальні збори, й прогулянка, і місце побачень, переговорів і укладання угод і власне товкучка. Колись базарні дні проводилися раз на тиждень, а широкі ярмарки — у великі свята. Тепер, при капіталізмі, люди тут товклися щодня, але то були в основному збувальники й ті, хто продає витрішки. Серйозний люд, трудівники прибував для продаж і купівлі в суботу й неділю. На жаль, широких ярмарок уже більше не траплялося.
Отож найближчої суботи Грицько вийшов у центр з наміром знайти місцеву траволікувальницю, розуміючи, що то непроста буде робота, бо самі бабки вже по базарах не їздять і їх доведеться шукати через вилікуваних ними клієнтів. Довго він говорив то з кимсь одним, то з іншим, заговорював з жінками, але на потрібну людину натрапити не міг. Не прийнято в народі про свої болячки поширюватися.
Але випадок, як завжди, прийшов з неочікуваного боку. Грицько вже покинув район базару, вийшов на площу, через яку пролягала основна сільська автомагістраль, пішов повз магазини. Далі, за центром, ця дорога перетворювалася на звичайну вулицю, щоправда, з твердим покриттям, а на самій межі села, серед крайніх житлових будівель, на ній стояла Грицькова хата.
— Здоров будь! — привітався він до Степана Пудіна, свого колишнього однокласника, побачивши його бричку прив’язаною до стійки біля буфету. Степан щойно під’їхав і тільки збирався йти на базар. — Ти на своєму «мерседесі»?
— Зате я сам його придбав, а не прийняв у подарунок за сумнівне женіння, — невдоволено огризнувся той. — Чого пристав? — Грицько зітхнув і подумки вилаяв себе за невдалий жарт.
Степан у школі зірок з неба не хапав, як власне й Грицько. Але Грицько, бач, щось вишукує по життю, щось жде від нього, а Степан відразу женився на дівчині з якогось хутора — їх тут до грецяки навколо Славгорода — і пішов працювати на землю. Згодом завів власне господарство, наплодив дітей, загрубів у роботі, й почало здаватися, що він ніколи не був дитиною чи, бодай, юним. А оце знедавна хворіти почав.
— О! Чого ти на людей кидаєшся? — не образився Грицько. — Я до нього підійшов побажати добра й здоров’я, а він цвікає мені в очі женінням. Так що мені викинути ту машину? Колись появиться господар і забере, тоді я на такій, як у тебе, їздитиму.
— Та віддай ти її к чорту скоріше, а то так і хочеться тебе якось вилаяти. Їй-богу, гарний хлопець, а чорт знає що втнув з тією пробляддю. Я оце терпів-терпів і не втерпів, сказав тобі, що думаю. Гадаю, в тебе вже зашпори відійшли і ти не образишся?
— На правду не ображаються. Нічого, то в мене була спроба втілити в життя мрію про мешкання в гарному місті, де чисто й багато різнокольорових вогнів. Вона ж була з міста.
— От дурний, та хіба є десь чистіше за наше роздолля? І нащо тобі ті вогні?