— На! — дівчина вільною рукою вихопила пакунок і кинула на підлогу подалі від себе. — Вдавися, гад. Пусти! — заверещала вона. — І-і-і!
На вулиці щось зашелестіло, почулося сопіння-тупотіння, і Грицько, оглянувшись, побачив, як з кущів вискочив той самий мужик, якого він намагався не сконфузити, і дав дьору куди очі дивляться.
— А, так у нас, виявляється, груповуха! — спокійно вів далі Грицько. — І що ж ти зв’язалася з таким паскудою, який покинув тебе в критичну мить? Оце парубок! Чи він при тобі альфонсом працює?
— Пусти, — хрипіла впіймана на гарячому злочинниця, — поки я не видряпала тобі очі. Я нічого не брала. На, шукай, обшукуй!
— Пусти її, чоловіче, — втрутилася хазяйка дому, яка за мить оговталася, підняла свої гроші і стояла, сутужно зітхаючи. — Хай іде. Мені наука, щоб обачнішою була.
Грицько відпустив полонянку.
— Іди з Богом, — проказала Любов Петрівна, бачачи, що та не вірить своєму щастю і не рухається з місця. — Тільки запам’ятай, що всюдисущий Бог все зрить. Пошкодуєш колись та пізно буде.
— Що треба сказати тьоті? — нагадав крадійці Грицько.
— Пробачте, — видавила з себе та. — Я більше не буду, — і з тим прожогом вискочила на вулицю.
— Культурна, — засміявся Грицько. — Так я, виходить, до вас.
— Проходьте.
— В кімнатах задушливо, давайте на свіжому повітрі поговоримо.
Вони вийшли надвір. На шум, який зчинився у веранді, з хати вийшов заспаний чоловік, доволі симпатичний на вигляд, тільки в непроникно темних окулярах. Так і є, це її чоловік, сліпець, — згадав Грицько Степанові слова.
— Чого ти проснувся, Ігорю? — турботливо запитала жінка. — Тобі ще сорок хвилин треба було спати. Ну, ходи вже сюди, сідай, — вона витерла чистою ганчіркою лаву, що стояла поблизу веранди в холодку.
— Зачув шум, от і проснувся. Що тут сталося?
За ті двадцять хвилин, що Грицько пробув у Огнєвих, він пройнявся відчуттям, що знав їх сто років. Чи вони нагадали йому батьків, чи зачепили його душу своєю беззахисністю і любов’ю одне до одного, чи просто були приємними людьми, які вміли триматися за будь-яких обставин, чи все разом — хтозна. Якби через день-два у нього спитали, про що він з ними говорив, то Грицько не зміг би згадати. Звичайно, він розповів про Тетяну і її хвороби, розпитав про життя цих людей у покинутому хуторі, порадив їм перебиратися ближче до людей. Щось розповідав про себе.
Додому повертався щасливий. Але то було не те щастя, що він знайшов цілительку для Тетяни, а щастя раптового знаходження рідних душ. Може, це без них, без їхнього слова він так довго був самітнім, нерозумним, таким сиротливим серед людей, недоглянутим, неприкаяним? Від них линула та сама сила, яку нещодавно він відкрив у Тетяні; сила, яка допомагає триматися на ногах навіть тоді, коли сатаніють вселенські борвії; сила, яка допомагає не втрачати себе, коли всі навколо охоплені лихоманкою корисливості, егоїзму, накопичення. Як добре, що є Тетяна і весь її світ, такий великий, чистий і привабливий. Ці люди є мешканцями Тетяниного світу.
Мене донині не було, я не жив, а нидів, смикався, щось удавав із себе, комусь наслідував, до когось тулився, — думав Грицько, — і весь час помилявся, робив дурниці, спотикався. Ось повернеться Тетяна… і я її привезу до них.
Вдома Грицько зробив висновок, що до Огнєвих його послала доля. Адже він поїхав до них у понеділок, коли Любов Петрівна робить собі вихідний день. Тому у неї і не було відвідувачів. І якби він не вгледів у її домі злодійку, то вона і його б не прийняла. То кому наразі поталанило: йому чи цим людям? Звичайно, їм, бо він врятував їхні заощадження. Так, вони сказали йому, що збиралися перебратися в Славгород — тутешній кущовий центр, ближче не стільки до людей, стільки до лікарні. Але були речі, що заважали їм зробити це негайно. І говорити про ті речі мешканці ведмежого кута не бажали.
— Ігор Свиридович втратив зір в результаті нещасного випадку, але очі в нього цілі, неушкоджені — розповідала Любов Петрівна. — Операція, проведена досвідченим офтальмологом, може повернути йому зір. Але така операція дорого коштує, — посміхалася вона, наче вибачалася за своє злидарство. — От я й збираю гроші на неї, може, встигнемо ще намилуватися світом і одне одним. Хіба б я брала гроші з людей, якби не наше лихо?
— Я бачу, ви ще далеко не похилого віку, — сказав Грицько. — Значить, ви не отримуєте пенсії, а відтак не маєте будь-яких засобів до життя, крім заробітків на лікуванні людей. Так?
— Так.
— А чого не оформили Ігорю Свиридовичу інвалідності, а собі якоїсь допомоги по догляду за ним?
— Ой, хлопче, все не так просто. Колись розповім, не сьогодні.