Давид поглянув на зв’язаного чоловіка, прикинув, що шансів випорсатися в нього немає, й скрадливо, мало не навшпиньках підійшов до дверей спальні, тримаючи напоготові ножа. Біля відчинених дверей він зупинився, заглянув усередину, а потім чудно завмер. Грицько по зігнутій спині переступника здогадався, що той закляк чи з переляку, чи від якогось захоплюючого видовиська. Що там діється? — занервував Грицько. Хіба на Давида таке сильне враження склала жінка, невже він, як дикун, зараз кинеться на неї? Та я його… Грицько закрутився на стільці, намагаючись хоча б послабити мотузку, щоб стрибками доскочити до злочинника і своїм тілом збити його з ніг, убезпечити од нього свою дружину. Та тут Давид, не розслаблюючись, так само злякано піднявши плечі, почав задкувати од тієї кімнати.
— Руки! — почув Грицько Тетянин голос, який лунав незвично різко й з металевими відтінками. — Ніж на підлогу!
Вона вийшла зі спальні з пістолетом у руці, наступаючи на Давида й тримаючи дуло біля самого його лоба.
Давид очманів не тільки від несподіванки, не тільки від реально відчутої загрози, а ще й від вигляду цієї жінки. На ній не видно було одягу, зате всю постать окутувало біле простирадло, залишаючи відкритими тільки босі ступні ніг. На голові, повністю закриваючи волосся, біліла якась неохватна допотопна хустка, очі й половину обличчя закривали чорні сонцезахисні окуляри з великими скельцями. А те, що залишалося на виду, жахало дужче за лиховісні плахіття. Насамперед кидалося у вічі спотворене широкими рожевими шрамами чоло, ніби тут хтось вчився проводити електродугове зварювання, за що отримав на екзамені двійку і пішов вішатися. А зварка та потребувалася, бо нещодавно з цієї особи намагалися знати скальп і робили це якимсь варварським кам’яним томагавком. Оголили череп до тім’я, а потім передумали, спересердя рубонули нещасну вздовж чола і так покинули помирати. Майже та сама картина відкривалася й на підборідді. Що робилося на шиї, яку закривала хустина, можна було тільки уявити. Як легко було здогадатися й про поранення чи забиття голови в області скронь і вух, звідки на щоки розходилися ще синьо-кроваві синці з жовтуватими окантовками по краях, які припадали на куточки губ і крила носа. Сумніву не було: цій жінці зовсім недавно заново пришили всю шкіру обличчя до сусідніх ділянок тіла. Але вона вже вичухалася й трималася до біса жвавенько!
Дивна жінка мельком глянула туди, куди Давид кинув свою зброю, й задоволено хмикнула — ніж закотився аж під платтяну шафу.
— Стріляю! У своєму домі не відповідаю за вбитого! — між тим гучно говорила Тетяна, інтонаціями голосу підкреслюючи впевненість у своїй правоті.
— Хто ти? — белькотів нападник. — Я ніби тебе знаю, я чув твій голос.
— Мовчати! — закричала Тетяна. — Звільни Грицька! — наказала далі. — Розв’язати, я сказала! — ще дужче гаркнула вона, помітивши, що Давид бариться й поглядає на вхідні двері. — Твій нукер більше не прийде, не надійся. Він здох!
Давид повірив сказаному й зблід. Виконуючи наказ, повільно підійшов до Грицька і почав розв’язувати його з тремором у руках. Але незабаром перший страх він поборов і трохи відійшов від раптового ошелешення.
— Нічого ви мені не зробите. Тут є моє майно, тому я маю право прийти в цей дім, — почав він пояснювати свої козирі господарям. — За це не вбивають.
— А холодна зброя з твоїми відбитками? — нагадала Тетяна.
— Мало що я мав при собі, їдучи в глухе село, та ще й потемки. Хто це? — закінчуючи розв’язувати вузли, при цьому безтолково допомагаючи собі зубами, запитав Давид у Грицька, неначе Тетяна була неживим предметом. — Не ображайся, Гришо. Але я маю право просити гроші за експлуатацію своєї машини. Чи не так?
— Ти ж подарував мені її, — насмішкувато нагадав Грицько, розминаючи затерплі од тугих мотузок руки. — Зараз я тобі зроблю аллах верди, надам взаємну люб’язність — розкрою голову об стіл і штрикну шилом під ребра. І потім теж пораджу не ображатися. Згода?
Давид невдоволено засопів.
— А це моя дружина, — пояснив далі Грицько. — Звичайно, ти її бачив і чув, бо вона була на моєму першому весіллі. Співала тут з дівчатами. Ти ще рота на неї роззявляв, пам’ятаю.
— Зараз ти сядеш до столу і напишеш розписку, що отримав свою машину цілою-цілісінькою і ніяких — ні матеріальних, ні моральних — претензій до Летюка Григорія Вікторовича не маєш, — не відпускаючи пістолета, наказала Тетяна. І Давид скорився, так все й зробив, як йому було наказано. Тетяна підійшла ближче і нависла над ним, з огидою оглядаючи його схилені кістляві плечі. — Внизу поставиш підпис і напишеш своє прізвище. Затим вийдеш звідси, сядеш у свою машину, де в багажнику лежить зв’язаним твій полигач (та не тремти — він живий), і поїдеш куди подалі. Гришо, подай своєму колишньому родичу папір і ручку.