— Зупини, — раптом сказав Давид, ледве вони з’їхали з магістральної траси. — Давай порадимося. Машину треба сховати в непомітному місці, щоб вона не кидалася в очі випадковим людям.
— А чого? — здивувався найманий водій, все ще не вбачаючи в задумі Давида ніякого криміналу.
— Невже ти гадаєш, що мені машину просто так візьмуть і віддадуть? Треба буде жорстко поговорити з мудрієм. А коли так, то для чого нам свідки?
— Та чого ж не віддадуть? Машина насправді-то твоя.
— По-перше, як ти знаєш, нещодавно я втратив гарну кормушку — втекла од мене одна зараза й грошики з собою прихопила.
— Твої? Невже в тебе були власні грошики? — насмішкувато перебив Дидика водій.
— Нізащо не повірю!
— Не мої, але я мав право хоча б на частину, як її постійний супутник і помічник. А вона нічого мені не залишила. Як я знайду собі нову покровительку, втративши форму? Настав літній сезон, а в мене жодної достойної тряпчини, жодної модної пари туфель немає.
— Не треба було замишляти проти неї злодійство, — нагадав водій. — Жінки це за версту чують і полохаються. А тоді в них глузду не питай. Ага, так я зрозумів, що ми тут не кращим чином промалюємося. Так?
— Звичайно. Бо, по-друге, мені потрібні гроші, а не машина. І коли вже мій колишній родич їздив на ній чорт знає скільки, то нехай або викупляє її назовсім, або віддає, сплативши експлуатаційну оренду за всі роки. Отак і поставимо перед ним питання.
— Поставимо? — здивувався водій. — Я гадав, що почекаю тебе в машині, подрімаю, а потім, як ти отримаєш свої колеса, рушу собі назад прогулянковим темпом.
— Я сам не справлюся, — буркнув Давид. — Мені може знадобитися твоя допомога.
— Ми так не домовлялися. Вибивати з лохів гроші — це не те, що сидіти за кермом, погодься.
— Скільки ти хочеш?
— Порушення кримінального кодексу коштує грошей.
— Конкретніше! — гарячився Давид. — Нам ще топати ніжками кілометрів п’ять, а діло треба зробити затемна. Не тягни гуму!
— Двадцять відсотків, якщо ти продаси машину, або половину вартості оренди, якщо ти забереш машину й гроші до неї.
Давиду нічого не залишалося, як погодитися.
— Зараз праворуч з’являться розвалини покинутої тваринницької ферми, — почав він розробляти операцію. — Люди з неї дах знесли, дерев’яні частини позабирали на паливо, подекуди розібрали на цеглу стіни, але дещо з них ще залишилося. Довкола все давно заросло високими бур’янами, тому там нікого немає. Отож, там заховаємо машину.
Вимкнувши фари, вони покотили через пустир до залишків ферми. Дорогу їм освітлювали зорі й неповний місяць, що йшов у ріст. У їхньому слабкому й примарному сяйві великі мовчазні бур’яни здавалися завмерлими велетами, навіть вчувалося тихе верещання й зітхання, коли вони потрапляли під колеса автівки. Зрештою, то не були звукові химери — в траві справді щось жило: бігало, втікало від нашестя чи полювало, а відтак живилося чи конало. Інколи між тими живими звуками чулося хрустіння, і тоді робилося моторошно від думки, що то розсипаються чиїсь зотлілі кісточки.
Через розібраний дверний проріз вони загнали машину всередину великого приміщення, захаращеного камінням і чагарником з молодих дерев-самосійок, перевитих зеленою поросллю. Тут було ще темніше й зловісніше, ніж надворі, бо через проріхи в стелі сюди проникало не так вже й багато світла, до того ж у закритому від вітрів приміщенні стояла сирість і пахощі прілі. Виходити з салону не хотілося, не хотілося навіть глушити мотор, бо тоді б посилилося відчуття, що вони знаходяться в могилі, з якої їм вийти не вдасться.
— Як тут ще не придумали смітник зробити? — порушив містичну мару Дидик, зводячи їхні обопільні переживання до сприймань обивательських, банальних і побутових. Хоч у самого піджилки тряслись, але він мусив додавати сміливості своєму супутнику, від якого немало залежало в тій розмові, заради якої вони сюди приїхали.
— Всьому свій час, — хрипко відгукнувся той.
Людський голос наче розірвав непроникну завісу, яка відділяла цей моторошний острівок від навколишнього світу, і їхній страх притух. При тому що початкові плани зазнали корективів, рішення залишити тут машину видалося старанному водієві слушним.
— Ходімо звідси хутчіше, — запропонував він і вийняв з бардачка ручний ліхтарик.
— Ти що? — обурився Дидик. — Ховаємося по бур’янах, як вовки, а потім з ліхтариком підемо, щоб нас кожний ганчірник побачив?
Щодо Дидика, то одне можна сказати напевне: не дивлячись на щойно прийняту домовленість, віддавати своєму помічнику гроші, зароблені власною вигадкою і тваринним страхом, він однозначно не збирався. Не треба було цьому хлопцеві переоцінювати свою допомогу й заходжуватися ділити шкіру невбитого ведмедя.