Тепер познайомитися з нею по надійній рекомендації було не складно, і Давид цим скористався. Остаточно дівчина йому повірила, коли він запропонував їй все покинути й поїхати в Київ. Там вони провели декілька чудових років, упродовж яких Давид не знав ніяких клопотів — це було суцільне свято на тлі музеїв, театрів, подорожей по всьому світі. Навіть його баламутна сестра Карина не коцькала йому мізки, бо спромоглася влаштуватися на старість — вийти заміж за якогось наївного сільського роботягу. Але нехай би була щаслива, а інше — дрібниці. І Давид у кращих грузинських традиціях попіклувався, щоб вона відчула його плече і більш-менш ні в чому не мала потреби — подарував її чоловіку батьківську автівку, оцього майже нового «мерса».
Крах настав неждано-негадано.
Почалося з того, що Карина не витримала випробування сімейним життям і фактично пішла на вулицю. Давид страшенно хвилювався за неї — жінка в такому віці вже має зав’язати з пригодами і вести спокійний, забезпечений спосіб життя. Нехай не з чоловіком, а сама, але не крутитися під клієнтом, як дзиґа. Та її наче розум зрадив — все покинула і знову взялася за старе. Чи надовго? Що з нею далі буде? Що робити? Ці запитання ночами свердлили голову Давида, і він боявся, щоб вона не придумала заявитися до них з Люлею і зіпсувати йому всю музику. Важко сказати, що його непокоїло більше: невлаштованість сестри чи втрата через це останньої своєї опори, нехай удаваного тилу, за яким ховалося власне майбутнє. Мабуть, все разом.
Давид почав нервувати і квапитися: планиду він уже тримав у руках, тепер залишалося тільки добитися, щоб не випустити її. План був простим, як двічі два: спочатку женитися на Люлі, а потім для остаточної гарантії… законним чином успадкувати її добро. Тепер він усе дізнався про неї: що вона отримала від Жоржа Фінтіктікова, скільки, де, як, за що й інші подробиці.
Де він схибив, що насторожило Люлю? Спитати немає в кого. Може, вона сама, а може, хтось інший здогадався про його наміри — бо він же не без допомоги людей збирав цікаві йому відомості — і підказав їй. Хоч і намагався бути обережним, та не один він такий тямущий на світі. І цей, що нині вночі згорів, бач, бовкнув: «Не треба було замишляти проти неї злодійство». Паразит! Товаришував, дивився в очі, запобігав, намагався бути корисним, а про себе знав його страшну таємницю і помовчував, не інакше як чекав слушної години, щоб використати свої козирі й розпочати шантаж. Правильно, що він згорів.
Люля зникла напередодні їхнього від’їзду в Москву, де вони мали обвінчатися й зіграти весілля. Вона забрала з собою геть все, як колись Карина у неї в поїзді, хіба що особисті документи залишила. І як крізь землю провалилася. Давид останні заощадження потратив, щоб знайти втікачку, ошивався поблизу її нерухомості, ждав біля банків, які вона колись відвідувала, куди вчащала. Все марно. Дівчина просто розчинилася в повітрі.
І раптом в цю мить він ніби прозрів — зрозумів, що минулого не повернеш, і досить її шукати, адже вона втекла не для жарту. Вона просто назавжди покинула його! Оце він продасть машину і на ці гроші спробує влаштувати своє майбутнє. Звичайно, знову за рахунок якоїсь жінки, але тепер шукатиме саме стареньку і сумлінно доглядатиме її до смерті, щоб чесно і без тривог заробити спадок і забезпечити себе на останні роки. Ах, як недоречно розтривожила його ота Грицькова дружина — рішуча, смілива, незалежна, нагадавши про всі його втрати… Біля такої і він не заперечував би пригрітися. Везе ж різним бовдурам!
З цими думками Дидик в’їхав у Київ, остаточно струсивши з себе бруд пережитого. Він ще раз зітхнув, ніби очищав глибинне єство не тільки від використаного повітря, а й від перегорілих жадань, непередбачливих сподівань і колишніх невивірених, приспішених думок про майбутнє.
А тут розквітав жасмин, та тільки його тонкі пахощі розчинялися в смороді великого міста, ніким не зауважені. Чи не так все починалося й у нього?
Тетяна знову відвідала Ю-Банк. З орендованого сейфа дістала жовту валізку, яка залишалася стояти порожньою біля залишеної про всяк випадок купки грошей, і вийшла з нею у місто. На найближчому перехресті вгледіла кіоск з газетами, без певних намірів зупинилася поряд. До поїзда на Київ ще був час, і вона не знала, як його згайнувати. Почала розглядати вітрини, загиджені жовтою пресою в прямому й переносному сенсі. Молоде личко у вікні здавалося б тут випадковим і різало б зір кричущою невідповідністю своєї свіжості й навколишнього сміття, якби в зубах того личка не стирчала сигаретина, сходячи на дим. А відтак все відповідало одне одному — тут підібралося сміття до сміття, навколо і всередині. Повний фанк, як того й прагнуть прогресисти! Щоправда, той стиль сам уже став банально всюдисущим і нецікавим, як одноманітна текстура, тобто, сталося діалектичне перетворення fusion-ідеї в confusion-факт. І креативникам, котрі замість мотору мають пір’я, знову доводиться уживати заходів, щоб виділятися на його тлі. Тлум фанкайзерів — це однаково тлум, вже не кажучи про збіговисько тих, хто маскується під них, просто безтямно переймає чужу зовнішність, виявляючи несмак. Несмак призводить до самогубства — непомітного, з отаким безневинним димком, дещо елегійним, як на сучасний манер.