Тетяна озирнулася в бік Дніпра, куди вони збиралися піти, а не пішли. Вздовж вулиці, аж вниз до берега з обох боків тяглися живоплоти, тільки зрідка де доглянуті, а то здебільшого перетворені на суцільні зелені стіни. Деінде за ними в глибині стояли незруйновані хати — з-за дерев виглядали верхівки дахів. Поза городами тієї шеренги будівель, де стояла хата Огнєвих, прямо від колишнього причалу, також тепер покинутого, вилася доріжка, а від неї були протоптані стежки у жилі двори. На протилежному боці вулиці за городами виднівся схил у невеличкий видолинок, де, очевидно, протікає мілка притока Дніпра. Той схил весь поріс густим підліском, хоч ще вгадувалося, що колись тут був луг і пасовисько для домашньої худоби.
Грицько спостерігав за дружиною, не заважаючи їй відпочивати від важких вражень, яких останнім часом чомусь не меншало. Вона тільки вчора ввечері повернулася з поїздки і не встигла нічого йому розповісти, а він не хотів розпитувати — бачив, що у неї не кращий для того настрій.
Вчора й позавчора тут ішли рясні дощі, а цей день обіцяв бути сонячним і спекотним, благо, що від води повівав свіжий вітерець. Земля залишалася ще вологою, тому стежки, по яких вони ходили, здавалися прибраними й виметеними.
— Як ти, не втомилася? — порушив мовчання Грицько, коли вони з Тетяною залишилися вдвох.
— Взагалі чи саме зараз? — засміялася дівчина.
— Ти мовчиш, а я не знаю, що й думати, — буркнув Грицько. — У нас же були якісь плани. Ти, здається, збиралася купувати машину, потім ми хотіли їхати на море. То як тепер, щось міняється чи ні?
— Все у нас, Гришо, чудово, — з цими словами Тетяна взяла його за руку. — Плани наші ніщо не порушить. Я ось поговорю з твоєю цілителькою, а потім найближчими днями ми поїдемо й купимо нову машину — я заходила в банк і домовилася про кредит. Та трохи заощаджень у мене є. Зрештою, можна мою хату продати. На якусь «шевролє», гадаю, вистачить.
— А як же Давид?
— Твого Давида… — вона не готова була сказати чоловікові правду, але не знала, як і чим її замінити. — Гришо, Давид загинув. Це сталося на моїх очах.
— Як!? — ойкнув Грицько.
— Він ішов на зустріч зі мною, очевидно, хвилювався і квапився. Йому залишалося перейти трамвайну колію. Але він не побачив зустрічного трамвая, який виходив з-за повороту, і потрапив під нього. Це було жахливо.
— Ти казала, що збираєшся його знейтралізувати…
— Так, я хотіла посадити його в каталажку. Не хвилюйся, його було за що гарненько провчити. Чи ти так не вважаєш?
— Він був не ангел, ти права, — погодився Грицько, все ще не отямившись від страшної звістки.
— Далеко не ангел, не сумнівайся, я дещо про нього взнала. Але тепер про це немає сенсу говорити. Нехай спочиває на тім світі.
Грицько перехрестився, щось нечутно прошепотівши.
— У мене, якщо дозволиш, на твою хату є інші плани, — раптом сказав Грицько.
— Навіть так?
— Я сказав, якщо дозволиш.
— Кардинальні?
— Не надто. Нехай поки що стоїть, вона їсти не просить. А пізніше я тобі скажу про свої плани.
Любов Петрівна вже ждала своїх пацієнтів. Поряд з нею на лаві сидів Ігор Свиридович. Зараз він був без окулярів і мав вигляд людини, яка чудово бачить, хіба що трохи незвичним було те, що він на всілякі звуки повертав голову не як зрячі, А я к глухі — спрямовуючи в той бік вухо. Його очі виявилися чудовими — були великими й мали на рідкість чистий темно-синій колір.
Поряд з господарями вже стояло три стільці, приготовлені для гостей.
Огляд хворої продовжувався недовго. Потім була розмова, в якій згадувалася автоаварія й операції, перенесені Тетяною після неї.
— Чим тебе лікували? — запитала Любов Петрівна, і Тетяна подала їй папірець, куди ретельно записала назви ліків, якими лікувалася в стаціонарі. Жінка прочитала й підняла на Тетяну очі: — А твій чоловік казав, що ти до цього робила ще й пластичну операцію. Як вона протікала, без ускладнень?
Тетяна невдоволено нахмурилася — от не змовчав її старанний Грицько. Але він надає таке велике значення тій операції, бо вважає себе її винуватцем. О, відзначила Тетяна, подивившись в його бік, — знову нашорошив вушка.
— Я про неї й думати забула. Там все було гаразд.
— Не було отаких рубців?
— Ні, звичайно. Мені ж тоді не здирали шкіру торцем труби, а акуратно різали скальпелем, — Тетяна засміялася. — Якщо ви мені допоможете, то я більше не робитиму операцій. А в іншому разі буду змушена ще раз звертатися до хірургів.
— Ходімо, подивишся наше господарство, — раптом запропонувала хазяйка. — Я, доню, не чародійка, — зітхнула Любов Петрівна, коли вони вже стояли на городі і роздивлялися овочеві грядки. — І чим можу тобі допомогти? Ось чим: зараз твої рани ще не загоїлися, вони тільки затяглися на шкірі. Я залікую тобі їх на всю глибину, зміцню імунітет, проведу превентивне протиалергійне лікування, нормалізую тиск. Ну і якщо є проблеми з нервами, то допоможу заспокоїтися. Підходить? Психіка, бачу, в тебе нормальна.