Її упер отой ведмідь паскудний,
Що задавив секретаря райкома позаторік....
Він був такий плюгавий,
Що волохатий людожер погидував обідать,
Утерся лапою і тяжко позіхнув,
А потім зник в кущах малини дикой,
Поніс в тайгу свої звірячі тайни...
Генерал Власов:
Тобі шкода його?
Пєлагєя Нилівна:
Кого, ведмедя?
Генерал Власов:
Ні, секретаря того плюгавого.
Пєлагєя Нилівна:
Ти ревнуєш?
Генерал Власов:
Я хочу розібратись.
І ти мені розкажеш. Все і зараз.
Пєлагєя Нилівна:
Ти мене кохаєш.
Генерал Власов:
Кажи, навіщо твоя дівоча сукня
Ведмедю знадобилась?
Пєлагєя Нилівна:
Ну, може він відніс її дружині?
Генерал Власов:
Ведмедиці? Але ж у вас
Не співпадають розміри.
Пєлагєя Нилівна:
Ну, я не знаю...
Генерал Власов:
Можу підказати.
Давно знайомі ви...
(Пєлагєя щасливо регоче).
У своїй берлозі він холодними зимовими ночами
Ту сукню нюхав. Пестив він її
Своїми лапами... Він дрочив на неї!
Пєлагєя щасливо регоче. Генерал Власов дає їй ляпаса.
Генерал Власов:
Ти шльондра!
Пєлагєя Нилівна:
Як солодко мені! Ще вдар, коханий!..
Коли твій полк перевели у Забайкалля,
Писала я туди, а потім – Халхін-Гол,
КВЖД, Хакасія і Польща...Ти не відповідав,
Тебе шукала я, твій запах переслідував мене
Вночі і вдень. Я якось заблукала –
Була весна, в тайзі буяли квіти,
Я бігла навмання, і пахощі знайомі
Вели мене туди, де ви колись
Зливали відпрацьовану солярку.
Я вийшла на галявину – ведмідь
Качався у баюрі солідолу.
Смердів він карасіном і мастилом.
Побачивши мене, він посміхнувся
І загарчав так приязно, що раптом
У ньому я побачила тебе.
Смердів він так, як ти тієї ночі!
Ну, вдар мене, ще вдар мене, коханий!
Та дівка, що танкіста покохала,
Не буде більш кохати нікого!
Генерал Власов: (тупо):
Ведмідь – танкіст.
Пєлагєя Нилівна (ридаючи, до генерала):
Мiй любчику, яка хуйова жизнь!
Хотiлося б, усе в пизду пославши,
Вдвох милуватися у банi на полицi,
І вiничком любовно пиздитись, і сьорбати чайок.
А замiсть цього у тєбя развєдка, Фiлiн,
Пiздобол Канарiс, а у мене –
Мiй чоловiк, алкаш i бабнiк,
І два сини, епiчєскіх гєроя,
Бодай би їх побили метастази!
Філін:
Я знаю, храм стоїть серед болота,
А в храмi – домовина на цепу.
Про це не знає жодная сволота,
Шо в домовинi тiй слiпий пророк живе.
Зовуть його Микола. За життя
Хуйнi вiн рiзної навигрiбав довкола
Так дохуя, шо свiтлий Аполлон,
Якому поїбать обично на страждання
Припездяного нашого народу,
Раптово зглянувся і швидко ослiпив
Миколу стрiлами, шоб той не бачив
Бiльш пiздоватiзму, і не страждав
Бєзсмислєнно, як ми усi страждаєм.
Ходiм до нього, вiн навчить нас волi Аполлона
І скаже, як нам жити,
Бо нема нiякого терпiння.
Так дальше жить нiззя! Скрiзь долбойоби!
Навiщо, мамо мудрая сова, мене ти народила!..
(Фiлiн б’ється головою об сосну, сосна ламається.)