У дико лiгво це я раком щас полiзу
І хай весь свiт накриється пиздою,
Бєзсмєртниє боги, Олiмп i Океан,
І небо все нехай к хуям розпроїбеться
Разом з амбалом тим, що його пiдпира!!!
Блядь, хтиво вихиляючись сракою, залазить до Сфінксового лігва. За нею лізе Павлік Морозов, чіпляючись сфінксовими цицьками за вхід.
Сука:
Оце подружка втнула! Так мені
Січас зробилося завiдно…
Колись i я дiвчатком молоденьким
Курила план, ширялася потроху,
А потiм, сидячи на теплих трубах
У подворотнi ззадi гастронома
Я цiлувалася з хiпками і спiвала про Мішел…
К хуям вiйну! Робiть любов, дебiли!
Сука лiзе у вонюче лiгво, з якого негайно долинають твариннi звуки, чавкання, рипiння i таке iнше. Через галявину сумно мандрує храм Аполлона на курячих ногах, очевидно, у пошуках iстини. За ним iдуть загіпнотизованi пiонери, Щукiн i Альонушка. Альонушка веде за собою на мотузку свого брата Іванушку. Іванушка – бiленький, з маленькими рiжками, ратицями i хвостиком. Альонушка i Іванушка з цiкавiстю прислухаються до тваринних звукiв, а потiм, не вагаючись, залазять всередину. Судячи з задоволеного мекання, їх зустрiчають гостинно. Храм Аполлона сумно зникає в тайзi разом з учнями. Фiлiн, який весь цей час вiв з дерева свої шпигунськi спостереження, м’яко планiрує на галявину.
Філін:
Мовчать боги. Принишкли океани.
Везувiї таять в собi свiй попiл,
Камiння i вогонь священний… Храми
Стоять, зарослi будяком i хмизом.
У хмизi тiм скульптури охуєнних розмiрiв
Лежать розкиданi,
І дивляться незрячими очима
В безодню неба…
Замовкло все, чекаючи коней
Із вершниками, з косами й вісами.
Та щось не йдуть, проклятi.
Або б уже сказали, що не прийдуть,
Або скажiть, коли, бо вже нема
Нiякого терпiння їх чекати!
Так дальше жить нiззя, скрiзь долбойоби!
Навiщо, мамо мудрая сова,
Мене ти народила?!
Фiлiн за своїм звичаєм хоче битися головою об сосну. Раптом несамовите рипiння дерев i нелюдське гарчання вривається на iдилiчну галявину. З’являється Павєл Власов в усiй своїй красi. Вiн одразу ж помiчає блядство у своїх володiннях i слоноподiбними ногами розчавлює бридке лiгво Сфiнкса. Блядi з пострахом розбiгаються.
Фiлiн (радiсно кричить):
Ага, ага, прийшли!
(І лобом колотиться в сосни, утворюючи лiсоповал).
Павлiк Морозов смiливо вилазить з-пiд вонючої груди кизякiв, скєлєтiв i сухого бадилля, з яких було побудовано цю звiрячу барлогу.
Павлік Морозов:
Якого хуя ти, амбал невмитий,
Прийшов сюда мiшать моїм заняттям?
Тепер своїм улюбленим прийомом
Зроблю з тебе навiки iмпотента!
Павлiк пиздить Павла Власова ногою по яйцях. Роздається звук, ніби вдарили в дзвона.
Павлік Морозов:
Шо, не подобається?
Павєл Власов:
Нi.
З цими словами він пиздить Павліка по голові. Звук, абсолютно ідентичний першому, результатів ніяких.
Павлік Морозов:
Тодi знайомся iз моїм мiшком смертельним,
Із Матiр’ю могутньою моєю.
Я її вбив, вона ж тебе уб’є!
Павлiк пиздить мiшком Павла Власова, який страшно кричить: «Мать! Мать!», хапа ротом повiтря i пада на Павлiка Морозова з страшним стуком. Очевидно, при падiннi вiн припиздив Павлушу своїм здоровенним кiнг-конгiвським тiлом. Павлуша не ворушиться, його кишки смачно бризнули на мармизи блядєй, якi спостерігають величне видовище, тремтячи вiд жаху. Маленьке козенятко Іванушка залазить на трупи титанiв i жалiбно мекає. Тiки Фiлiн продовжує iстерично битися лобом в стовбури на своїй лісосєці.
Філін (істерично повторюючи):
Прийшли, прийшли! Та тiльки конi де?!
Де конi, блядь, де конi?!
В жахливiй тишi страшно падають вiковiчнi дерева.