Гриць Якович(шуткує): Тебе чекаєм, Швецію робить.
Хуна: А шо ето такоє?
Починає тихо грати «АББА». Всі, в тому числі і Чорт, мовчать.
Хуна(наївно): Нєт, ну чєстно, рєбята?
Іван Опанасович(спльовує): Це коли один вафлями годує, а другий в сраку їбе. Інтєрєсно! На, от сало, їж...
Хуна, Гриць Якович, Іван Опанасович жеруть сало. Чорт заглядає в сортир, спускає воду і зникає. Спущене гамно, веселі звуки «АББИ» і чавкання трьох створінь зливаються в єдину симхвонію.
ЗАВІСА.
Утопія
Микола Гнатович, сільський утопіст.
Цицькін, сільський детектив.
Кіндрат Омелянович, сільський вчитель.
Підарас Вєня, сільський недоумок.
На сцені невеличкий будинок. Зліва на будиночку напис: «Карасін». Справа напис: «Магазін». Біля магазіну лежить недбайливо покинутий у пилюку лісапет. В невеличкому проміжутку між написами «Карасін» і «Магазін» сидить Микола Гнатович, утопіст, і пале «Сєвєр». Входить Кіндрат Омелянович, сільський вчитель.
Кіндрат Омелянович: Ви знаєте, Микола Гнатович, американський авіаносець взірвався. Много погібло, но говорять, тіки боцман вспєл зоскочить, но пальці на ногах всі геть чисто поодривало.
Микола Гнатович: У них развєдка дуже харошо работаєт. Когда у нас хто ідьот срать, то оні уже знають.
Кіндрат Омелянович хмикає.
Микола Гнатович: Хи! А як ви думали?
Обоє замислено мовчать. Причому Микола Гнатович пальцем видовбува з вуха чималий шмат сірки і з цікавістю на нього дивиться. Входить Цицькін, сільський детектив.
Під час розмови Миколи Гнатовича і Кіндрата Омеляновича він з насолодою сцяв в холодку і все чув.
Цицькін(застьобує штани): Та развєдка щас до пизди, шоб ви знали. Щас хто пєрвий нажмьот кнопку, той і буде кашу наябувать.
Микола Гнатович: Колись ніяких кнопок не було, а люди були здорові і жили сто двадцять літ.
Цицькін(застьобує штани, цінічно спльовує): Ви утопіст, діду. Хи, от вчора Онищенко спіймав в кущах тьолку: їблась, сука. Так ми її пиздим, а вона каже: «Хлопчики, катаймо в кущі, я там труси покинула».
Микола Гнатович: Раніш люди ніколи не вмивалися, а їли сало, а захоче – помідора, чи диню, та так зірве, навіть і не миє, і от такі у всіх пики були...
Кіндрат Омелянович тяжко зітха.
Цицькін(застьобує штани): Хуйня, діду. Зараз Б-52 пустять, і до пизди те здоров’я.
Микола Гнатович: Колись ніяких Б-52 не було, а Миронів Грицько випивав піввідра самогону, а потім пиздив бугая кулаками.
Кіндрат Омелянович: А що потім було?
Микола Гнатович: Шо було, шо було? Пиздець бугаю! Шо було...
Цицькін(застьобує штани): Я їбу!..
Микола Гнатович(заводиться): А Василь, Йосипа шуряк, п’ятдесят разів бабу їбав! Один раз десять штук так задєлав – вони показилися всі! А їв тіки сало і картоплю...
Цицькін(застьобує штани, сам до себе): Я б тій тьолці теж засунув, щоб не мудохатись...
Микола Гнатович(кричить): З отакенними пиками – сто п’ятдесят років жили!!!
Мимо проїжджає на лісапеті підарас Вєня, сільський недоумок. Вєня виябується: сидить на багажніку, а пєдалі крутить руками.
Цицькін(кричить до Вєні): Вєня! Катай сюда! Подрочиш – дам десять копійок.
Вєня: Не наїбеш?
Цицькін: Хот! Мені нема чого робить, всяких підарасів наябувать!..
Кіндрат Омелянович: Наябувать – непедагогічно. Макаренко казав: «Якщо не можеш, то так і скажи, а не наябуй».
Підарас Вєня дрочить. Всі дивляться з виразом страшенної нудьги, без особливої цікавості.