Їбуть кнура, як ворога народу,
У сраку цілим факультетом філософським.
Ще Гєгєль нам казав, шо дух ширяє
В златих чєртогах мудрості безсмертной.
Тим часом, верткий хуй в свинячій сраці
Ширя своєй вонючою дорогой.
І, хто зна, чий же шлях веде до правди?
Едгар (побожно):
Великий Сак’я Муні благородний,
Гігант камінний, долбойобовидний,
Про дао слово нам спиздів священне.
Я пам’ятаю вчителя-китайця,
Старого імпотента, він коана
Нам загадав: Де правда? – запитав він.
І пиздив учнів дрином по залупам,
Шоб думали хутчіше, реготався
І слиною харкався, як скажений.
Тоді один із нас сказав: «В народі!»
Учитель наказав йому лягати,
І широко відкрити пащу.
Потім, ставши в позу ритуальну,
Просто в рота сенсей посцяв янтарною мочею.
Священні бризги капнули на струни рудого сямісена.
(Ми робили із шкір котів ті блядські контрабаси,
А струни – з їхніх тельбухів).
Учитель удруге грізно нас запитує…
«У серці!» – хтось здуру пизданув. Тоді хутчіше,
Ніж кролик вздрочить, наш дідусь сивенький
Прийомами кунхву виймає серце в поца із грудей,
І, показавши, шо правди там немає,
Засміявся щасливим сміхом доброї дитини
І пожбурив у форточку добичу.
Едмунд:
А шо таке кунхву?
Едгар:
Борьба садистів.
Тож втретє наш учитель викликає:
— Де правда, йобані кретини, імбецили,
Олігофрени і мікроцефали,
Їбать у жопу вас каленим хуєм!
Тут наче шось мене вперед штовхнуло:
У жопі! – заволав я відчайдушно.
Дивлюсь – дідусь всміхнувся лагідненько:
Не можете, шакали, без підказки!
Не згледівся, як дідуганів фалос
Вже танцював мазурку старовинну
В моєму анусі…
Едмунд:
Коли це сталось?
Едгар:
Був я в китайському полоні. Альбіон туманний
Колись з Китаєм воював завзято.
В полоні опинившись, став я дзена штудіювать старанно:
Сак’я Муні! Мудило скам’яніле, поможи нам
Дать ладу Англії, туманній батьківщіні!
Обидва суспільних діячі побожно складають руки. В цю ж мить з диким реготом і виттям на сцену вбігає Йорік. Він зовсім голий. Його потворна постать відбиває страшну тінь на стелю. В одній руці у Йоріка «Заратустра», другою рукою Йорік дрочить. Всім страшно.
Пункт прийому склотари. Біля пункту стоять ханиги з кошиками і пиздять. Входить Король Літр і Кєнт, згинаючись під мішками з тарою.
Літр:
Спасібо, любий Кєнте, друже добрий!
Не надірвав ти часом собі пупа?
Кєнт:
Нє. Дякую, припєздяний дідуню.
Все харашо.
Літр:
Дивись, мій сину любий:
Сто алкоголіків стоять єдиним фронтом!
В очах – звитяжні кольори червоні
Блищать, як блискавиці, руки сині
Танцюють, як китайські баядери
У бардаках Шанхая!
Кєнт:
Люди славні. Багато ветеранів сивочубих.
І їх падруг, кремезних і негордих.
Вони, слухняно, з дотепом кмітливим
В момент ісполнять всі бажання ваші.
Літр:
А! Хай в пизду ідуть! Ще не хватало
Мені лічить під старість мандавошки!
У мене доньки є для тих ексцесів.
Ще – старий цап, товариш бородатий.
Ми разом з ним гуляєм по алєям французьких парків,
Дивимся на місяць, співаємо пісень,
І соловейка ми слухаєм, аж потім їбемось.
На майдан зверху плавними кругами планірує Привид. В руках у Привида авоська з пляшками з-під німецького червоного, під пахвою – книга «Тімур і його команда». Одяг на ньому – традиційний одяг привида: біле простирадло в крові.