Кожен тигиринський патріот розповість вам легенду про заснування міста, про таємні резиденції і про проект відновлення замків, який був створений одним відомим тигиринським архітектором відразу після закінчення Першої світової війни. Кажуть, цей проект зберігся до наших днів, а одна політична партія навіть планує виступити з планом реалізації цього проекту під час місцевих виборів.
Протягом п’ятнадцяти хвилин, які я провела в очікуванні перед входом до пивниці замку, ніхто так і не прийшов на призначену зустріч. Надворі було темно, холодно і порожньо, а зсередини підвалу долинали неясні звуки й дуже недвозначні запахи. Там виготовляли якийсь міцний алкоголь. Я довго вагалася, чи не зайти мені досередини, аж поки десь біля самого входу не почулися кроки. Я зачаїлась і прислухалася.
– Ну давай, давай.
– А шо?
– Та холодно, бля, скоріше.
Після цього фрази стали нерозбірливими, але судячи із зосередженого сопіння і ще кількох характерних звуків, які складали фон цього діалогу, при виході із замку відбувалося любовне побачення двох його мешканців. Питання про те, чи варто мені заходити досередини, відпало само по собі, і я побрела геть.
Я попросила таксиста зачекати, і він знуджено палив цигарку, час від часу поглядаючи на мою скулену в сутінках осіннього вечора постать. Десь за півгодини чекання я підійшла до машини, щоб розрахуватися. Коли таксист шукав мені здачу, з рації пролунав голос диспетчера.
– Третій, третій, є клієнт до замку. Ви де?
– Я на замку, – відповів таксист. – Де клієнт?
– Крушельницької, 17, КРІС-2, – сказала диспетчер.
– Зараз буду, – відповів водій.
Я перерахувала гроші й сіла на переднє сидіння.
– Підкиньте і мене туди.
На таксі додому грошей не вистачило. Довелося йти пішки. Зате я бачила, хто викликав таксі до замку після того, як мені несподівано призначили там побачення. Навіть зважаючи на те, що останнім часом я вже призвичаїлася підозрювати всіх і в усьому, від здивування я відходила ще кілька наступних днів. У моє таксі сів пан Фіалко.
Хто став підозрюваним номер один
Ця звістка захопила нас зненацька. Ми зібралися в редакції, попередньо почувши по радіо, що арештували пана Фіалка, нашого головного редактора. Причини цього арешту не знав ніхто, навіть Сніжана Терпужко, яка з самого ранку наполегливо видзвонювала своїх «інформаторів».
– Толік, привіт, як там після вчорашнього? П’єш кефірчик? Знаєш, чого дзвоню? Досі нічого невідомо? А для своїх? Прізвище? Фіалко. Ні, не Фікус, Фіалко, наш головний редактор. Ніхто не знає? А Фікус це хто? Новий авторитет? Чия криша? Ого! А що він у вас робить? Не поділився бабками? Ну, це буває, потім вкуриться, що до чого. Ну добре, я пізніше передзвоню. Як щось буде про Фіалка, маякни. Ні, не Кактус. Фіалко. Цьом-цьом. Па.
Сніжані так і не вдалося нічого з’ясувати, а в обід у редакції з’явився сам пан Фіалко. У спортивних штанях і домашніх капцях. У такому вигляді його арештували, піднявши з ліжка. Не дали навіть переодягтися, натягнули наручники й прогнали пішки через усе місто. З допиту слідчого йому так і не вдалося збагнути, чого саме його арештовували. Найбільше він переживав за папірець, який йому в останню мить вдалося забрати зі свого письмового столу. На папірці були записані прізвища співробітників редакції і суми виплаченої напередодні зарплатні у валютному еквіваленті. Це могло стати серйозним компроматом, тому пан Фіалко, сидячи в камері, як справжній розвідник, розжував і проковтнув папірець. Відтоді і назавжди пан Фіалко для мене став втіленням людини найбільшої громадянської мужності, яку мені довелося зустрічати.
Наступного дня на першій сторінці КРІСа-2 з’явилася велика стаття про свободу слова в Україні й утиски журналістів з великою фотографією пана Фіалка в наручниках, який виглядав при цьому настільки ж неприродно, як боксер за комп’ютером, штангіст за вишиванням чи міністр оборони на джазовому концерті.
Сніжані вдалося з’ясувати, що тепер пана Фіалка вважають одним із основних підозрюваних у справі зникнення містера Арнольда.
Біля дверей під’їзду на мене чекав Михайло:
– Ти нічого не хочеш мені розповісти? – запитав він замість привітання.
– А мала би?
– Знаєш, що панові Фіалку підкинули до поштової скриньки записку, у якій Арнольд Гомосапієнс призначав йому зустріч біля руїн замку?
– Знаю.
– Звідки?
– Сніжана сказала.
– Усім чи тільки тобі?
– Не знаю.
– І що саме вона сказала?
– Містер Арнольд просив пана Фіалка про зустріч біля замку о 20.00.
– Це він так сказав на допиті. А я був присутній під час обшуку, знайшов і заховав саму записку.