Ця монотонна і нудна забава – заповнення карток – видавалася мені тоді не менш цікавою, ніж пригоди зануди Віті Малєєва. Я могла годинами уявляти собі кожного відвідувача своєї віртуальної бібліотеки, у якій до диспозиції було всього 80 книг, бо решту батьки не дозволили мені обписувати кодами. Мені було цікаво подумки обговорювати з відвідувачем прочитане і цікавитися, чому, наприклад, книги Павла Загребельного подобаються йому більше, ніж твори Романа Іваничука, або навпаки.
При цьому ні мені, ні моїм уявним читачам ніколи не спадало на думку критикувати ті чи інші книги, шукати в них захопливого сюжету чи обурюватися їхньою соцреалістською сірістю, і напевно саме це робило гру якоюсь хворобливою компенсацією всього, чого так бракувало у книжковій реальності мого дитинства. Тепер мені здається просто жахливою думка про те, що я могла годинами займатися такою безглуздою діяльністю, як переписування прізвищ і назв з одного листка паперу на інший, і навіть отримувати від цього задоволення.
Хоча, з іншого боку, те, чим я займаюся тепер, усі ці колонки цифр і телепередач навпроти цифр, мало чим відрізняється від моєї дитячої гри в бібліотеку. І часом мені навіть вдається відчути щось наближене до медитаційного задоволення від цієї заколисливої повторюваності, від можливості робити це автоматично, не замислюючись. І напевно, якщо тренуватися роками, то знову можна повернутися до цього дитячого задоволеного отупіння, коли приречено і спокійно сприймаєш факт, що робота твоя, як і все твоє існування – сіре і нецікаве, зате комфортне і забезпечене. Все зводиться до усталених ритуалів, простого поділу на чорне і біле, до незауважування дрібних, хоч і невідворотних змін у свідомості.
Останнім часом я все рідше відвідую п’ятничні імпрези у ПТУ № 13, тільки коли туди затягає мене Теобальд, якому дуже подобається мистецька тусівка Тигирина. Після імпрези ми переважно збираємося ще у мене, і тоді з огляду на Теобальда всі переходять на англійську, а Теобальд і далі послуговується українською, але, на відміну від нашої англійської, його українська вже майже перфектна.
Останнім часом я все частіше намагаюся не думати про кризу середнього віку, до якої неухильно наближаюся (а можливо, уже непомітно наблизилася) і про яку стало настільки модно говорити у середовищі причетних до «тигиринського феномена», що часом може скластися враження, ніби таку кризу переживає саме це середовище. Хоча я, звичайно, не відчуваю в собі достатньої компетентності, аби діагностувати такі серйозні речі.
На кризу середнього віку переважно списують відверто бездарні виставки, вистави й публікації, загальний спад зацікавлення мистецтвом серед публіки, хронічний депресняк і безгрошів’я, те, що цікавих людей у місті залишається все менше, а у тих, які залишаються, все більше бракує цікавих ідей, списують навіть те, що будинки у старому місті все більше руйнуються, а новобудови виглядають усе потворніше, списують зростання вартості продуктів і спад цін на нерухомість, брудні вулиці й забиті каналізаційні труби, засилля російської попси в радіоефірі й моду ставити металопластикові вікна в середньовічних кам’яницях старого міста. Напевно, якщо постаратися, будь-яку проблему можна списати на кризу середнього віку, як на якусь таємничу і всемогутню «річ у собі», і це дає відчуття певного полегшення, адже при цьому можна нічого не робити, просто нарікати собі на кризу й чекати її завершення. А потім, мабуть, настає певний катарсис, і вже навіть не помічаєш, що з тобою, як і довкола тебе, щось не так. Хоча, напевно, саме це і свідчить про початок справді глибокої кризи.
Генеалогія, спадковість і психічне здоров’я сучасної Європи
Теобальд Полуботок-Свищенко живе у Тигирині вже другий рік, отримуючи стипендію якогось німецького фонду для дослідників Східної Європи. Час від часу він друкує у КРІСі-2 коментарі міжнародних подій.
Теобальд – син відомого у Німеччині психоаналітика професора Полуботка-Свищенка, який створив унікальний метод лікування депресії. Колись у розмові Теобальд прохопився, що стипендію в Україні знайшов йому батько з метою необхідної, на його думку, кожному німцеві профілактики «синдрому стерильності». Цей новий у психоаналізі термін запроваджений професором Полуботком-Свищенком і характеризує один із найбільш поширених останнім часом різновидів психічних захворювань. Я розповіла про дослідження професора панові Незабудку, і він страшенно зацікавився цією темою. Ексклюзивне інтерв’ю із професором, надруковане у КРІСі-2, стало в Тигирині справжньою сенсацією. Наклад цього числа переміг за рейтингом усі місцеві газети. Матеріал називався: