– Чи не звинувачували вас у тому, що ви самі хворі на синдром стерильності, адже цю «обраність української культури» можна тлумачити і як натяк на вашу власну обраність, і намагання врятувати світ від неіснуючої хвороби?
– Недоброзичливців завжди вистачає, але треба йти своєю дорогою і робити свою справу, все інше – баласт, який з часом відсіється.
– Чи не боїтеся ви, що діагнозом синдрому стерильності можна буде шахраювати? Скажімо, діагностувати хворобу у власного шефа з тим, щоб зайняти його місце, відправити до клініки багатого члена родини, щоб отримати право користування спадком і подібне.
– У нашій клініці таке неможливо, але щодо інших я нічого не можу гарантувати. Ейнштейн також не міг передбачити, до яких фатальних наслідків призведе його теорія відносності.
– Чи працюють у вашій клініці українські консультанти?
– Так, безумовно, я дуже ціную українців за їхню працездатність і винахідливість.
– Чи маєте ви українські корені?
– Маю, але це не стосується теми нашої розмови.
Редакція вдячна нашому постійному дописувачеві Теобальду Полуботкові-Свищенку за допомогу в підготовці матеріалу.
Про стакани і підвали
Як і більшість людей, що своїм фахом обирають мистецтвознавство, Теобальд – людина творча. Це стає очевидним уже при першій зустрічі, ще до того, як ви довідаєтеся його ім’я і фах. Рідко кого вводить в оману навіть зріст цього хлопця, що становить два метри одинадцять з половиною сантиметрів. Часом, щоправда, його питають, чи не займається він баскетболом. Але питають, не сподіваючись почути ствердну відповідь, бо достатньо лише поглянути на Теобальда, щоб збагнути, що баскетболістом, бухгалтером, водієм тролейбуса чи банківським службовцем він бути аж ніяк не може. Виглядає мій знайомий так, що на початку свого перебування в Тигирині далеко не завжди міг без перешкод зняти гроші з власного рахунку в одному з місцевих банків, бо деякі з охоронців відмовлялися пускати його всередину.
Теобальд переконаний, що в зовнішності людини не повинно бути жодних випадкових елементів, і, окрім суто естетичної та практичної функції, одяг, взуття, матеріал, з якого їх виготовлено, а також дезодорант та зачіска, не кажучи вже про вираз обличчя, мають відповідати світоглядним переконанням людини. Тому носить червоні шаровари, пошиті, як він це називає, «історично вмотивовано», тобто так, як носили в давнину козаки. Доповнює цей імідж жовто-блакитна косоворотка, пошита за класичними російськими зразками. Саме в цьому поєднанні криється «фундамент» ідейного світогляду Теобальда, що його при бажанні можна було б окреслити і як суперечливість. З одного боку, як кожен син, він бунтує проти авторитету власного батька, але стверджує, що робить це не з «банальною едипальною метою», а зі значно глибших і поважніших переконань. Теобальд вважає, що батько має рацію, коли захоплюється всім українським і навіть, на відміну від усіх українців, успішно заробляє на цьому гроші, але при цьому батько ненавидить усе російське, і це Теобальд засуджує. Теобальд також захоплюється всім українським і навіть досліджує, як уже було сказано, тигиринський феномен, вважаючи його найбільш яскравим прикладом інтелектуальної конкурентноздатності української нації в очах пересічного і непересічного європейця, але при цьому з повагою і пієтетом ставиться до всього російського. Аби ще більше підкреслити цю свою лояльність (хоча, може, й просто щоб подратувати батька),
Теобальд тримає вдома і всюди возить за собою тлустого рудого хом’яка, якого називає Лєнін, а на трилітровій банці, де живе Лєнін (серед німецьких друзів Теобальда ця унікальна у західному світі посудина викликає ажіотаж і неприховану заздрість), наклеєний девіз: «СРСР пока не вмер». Ідейне навантаження (я б навіть назвала це перевантаженням) має і зачіска Теобальда. Його волосся старанно зав’язане у коротенькі хвостики «а-ля» Цибуліно, пофарбовані у все той же гостромодний колір «зе ріал ред», тобто справжній червоний, і хвостиків цих завжди рівно чотирнадцять. Найдовший, п’ятнадцятий, хвостик пофарбований у два кольори: від кінчика до середини – жовтий, далі до корінця – блакитний. Поміж хвостиками виголені акуратні доріжки, щоб легше було вкладати волосся щоранку. Свою зачіску Теобальд називає «postсовєтський оселедець».
Символіка чотирнадцяти червоних хвостів і одного жовто-блакитного в зачісці Теобальда дуже подобається йому самому, а також моїм співробітникам із редакції. Чи викликає вона таке ж захоплення і розуміння в колі німецьких друзів Теобальда, я не знаю.