Ця таємнича закономірність зберігається і в прізвищах усіх нових співробітників, які з’являються у КРІСі-2. У редакції, ряди якої поповнюють поважні як не віком, то інтелектом чоловіки-квіти, так і у відділі реклами, куди набирають тільки поважних прізвищами і юних та довгоногих ділових леді, вони ж «акулки бізнесу», як називає їх Олежик Трав’янистий.
Коли з рекламного відділу зникає одна або й більше акулок, на сторінках газети з’являється оголошення про «вакансії у відділі реклами. Вимоги – досвід роботи і вік до 30 років». На цей суперечливий заклик переважно відгукуються дівчатка у спідничках, дуже схожі на своїх попередниць. Їм призначають співбесіду, і вони стоять у газетних коридорах, чекаючи своєї черги і невимушено спілкуючись.
Хоча перше враження про власниць коротких спідничок, як, зрештою, і про власниць вузьких штанів, часто буває оманливим. Одного разу до мене у маршрутку підсіли дві саме такі власниці: одна – у міні, друга – у штанах. Дівчата відразу ж розпочали жваву конверсацію.
– Бляха, штани горблять – піздєц, – сказала дівчина у штанах.
– А ти куда, так при парадє? – поцікавилася та, що у спідничці.
– Та їду на стрєлку, бля, добазарились з мужиками. Хочеш, їдем з нами, купим бухла, і в ліс, на шашлики.
– А вечером? – запитала та, що у спідниці. Вона, мабуть, не дуже уявляла похід до лісу на таких високих шпильках, вузькій та екстремально короткій спідниці ніжно-рожевого кольору.
– На діскатєку, ясне дєло. Ти прікінь, мужичок такий красівий, в три рази лучше, ніж Вася з Бібрки.
– Такого не буває, – здивувалась дівчина у спідниці, нервово потираючи ногу об ногу.
– Я базарю, – присяглася та, що у штанях. – Прікінь, одівається тільки в матьорих бутіках, ключі від машини, дві квартіри. Квартіру снімає чисто для свого удовольствія. Живе з паханами, но як має філки, то знімає. Прікідуєш? Такий красівий, я про такого всєгда мєчтала, – вона замовкла, мабуть замріявшись.
– А внєшность? – зацікавилася її подруга.
– Личко дєтське таке, без одного прищика, гладеньке, глаза голубі, русий. Я на русих всєгда западаю. І тут я з ним можу сідєть за століком і абщаться, представляєш, яке щастя. Пацан, про якого тільки мєчтала. Ми з ним прагулюємся, прікінь, по центру, а він «тут матьорий бутік, і там матьорий, мама йому – ти вже десять джинсових сорочок купив. А він – мені так нравиться». Душиться тільки від Дольче енд Габано.
– Прікол! – не витримала та, що у спідниці.
– Да, точно. Целується так жестоко. Своїми влажними губами. Я знаю, це правєрка була, я прозрєвала. А вони вєрняк сказали, що у серпні їдемо всі на море, якщо не захаримся до серпня. Хочеш, ідем з нами, може, і тобі хто понравиться, нам якраз одної дєвахи бракує. Но з ними треба культурно. Тому не п’ємо, хіба 50 грам, і то скажемо, шо кромє вина нічого. Про подружок, шо сидять, не розказувати, зразу не давати. Но і далі так само культурно. А то він казав, прікінь, про якусь, шо на другий раз дала, то він її і бросив. А Вася, той мій із влажними губами, шустрий такий, казав, шо він філки заробляв ше до того, як в інститут пішов. Вони з нього прікалувалися, шо він даже Пушкіна потому не читав і всьо такоє.
– А яка діскатєка вечером? – перейшла до конкретики дівчина у спідниці.
– Атпадна. Там тільки модна руска музика. Такий клас! Все, шо ми любим. «Хай-фай» крутили пять раз, «Прітяженья больше нєт» – три рази, Власову – тоже три. Прікол? Представляєш, а тут штани горблять. Не знаю, шо дєлать, хоть додому вертайся. Піздєц!
Я не знаю, чим закінчилася ця історія для дівчинки у короткій рожевій спідничці, бо змушена була вийти на своїй зупинці. Але відтоді я заповажала дівчаток у нашому рекламному відділі, які, попри схожу зовнішність, усе ж таки у більшості своїй не любили ні Власову, ні «Прітяженья больше нєт». І штани у них переважно не горблять.