Хуйня, рєбята, така, шо це вам не фішка
Пан Незабудко і пан Фіалко суворо стежать за тим, щоб робочий день у редакції починався о 10.00. Фіксованої години закінчення праці не існує. Часом номер вдається здати о 22.00, 23.00, опівночі або й затриматися до ранку. Але незалежно ні від чого, щодня о 10-й відбувається редакційна нарада, яку проводить пан Незабудко.
– Значить, така хуйня, рєбята, – вітається з підлеглими наш головний редактор. Пан Незабудко працював головним редактором першого в Україні й колись неймовірно популярного незалежного тижневика КРОС, і тепер його запросили працювати в КРІС-2 зі Львова, де він встиг «зробити собі ім’я».
– Хуйня, рєбята, така, шо це вам не фішка. Врем’я газєту робити, і то щоденну.
Пан Незабудко – етнічний тигиринець, закінчив факультет кераміки при Академії мистецтв у Кракові, колишній випускник професійно-технічного училища № 13 (диплом писав у мого батька), чудово володіє літературною українською, польською, англійською, німецькою та французькою мовами, захистив кандидатську дисертацію з історії середньовічного малярства й кілька років навчався у приватній паризькій школі психоаналізу. У журналістиці опинився несподівано для себе у часи тотального безробіття та інфляції. Дотримується принципів «старих кадрів», тобто поділяє журналістику на ідейну та продажну. Як у неформальних, так і у впливових колах його вважають гуру ідейної журналістики, присутність у якомусь проекті пана Незабудка є свідченням того, що це престижний та іміджевий проект, а не «відмивання бабок». У зв’язку із цим пан Незабудко ніде не затримується надовго, адже рано чи пізно всі престижні та іміджеві проекти починають працювати на політичні інтереси. Те, що він затримався у КРІСі-2, доброзичливці вважають свідченням елітарності проекту і того, що «власник не скурвився». Недоброзичливці ж переконані, що «розкрученість» пана Незабудка давно вже стала міфом, і зараз у столиці минула мода на чесних та неупереджених журналістів, кар’єру роблять початківці, які готові на все задля грошей. Тому пан Незабудко просто не має куди піти з КРІСа-2, навіть якщо там не платять. Хто з них насправді має рацію, знає лише сам пан Незабудко.
У Тигирині мешкають дві сестри пана Незабудка, кожна з яких має трьох дітей, диплом «столяра-теоретика професійно-технічного училища № 13» і чоловіка-заробітчанина у якомусь невідомому їй місті на території далекої батьківщини чи то Амеріго Веспуччі, чи то Васко да Гама, куди чоловік поїхав на заробітки і зник назавжди.
Дружина нашого головного редактора – старший менеджер тигиринської філії фармацевтичної фірми із зарубіжним капіталом, мати двох дітей. Американка українського походження із заможної родини. Заокеанська родина пана Незабудка дуже співчуває його сестрам і всіляко намагається допомогти. Щоправда, надсилати гроші не наважується. Тому кілька разів на рік збирає великі пакунки із продуктами та ліками і надсилає авіапоштою. У пакунках переважно міститься кілька кілограмів круп, борошно, сухий порошок картопляного пюре, крохмаль, господарче мило, розчинна кава, кілька великих банок аспірину (по 1000 таблеток у кожній) і як мінімум одна вечірня сукня – оранжевого або зеленого кольору. Якби хтось їм сказав, що тільки на гроші, які вони сплачують за пересилання «пачок», сестри пана Незабудка могли б непогано жити з місяць або й довше, американські родичі, мабуть, поміняли б стратегію допомоги. Але казати про це незручно, тому аспірин роздають знайомим, крупи бережуть на чорний день, а сукні запихають на антресолі.
Вільний від роботи час пан Незабудко любить проводити на власній пасіці, розташованій за містом. Туди відвозить його дружина, бо наш головний редактор не має водійських прав, він вважає себе надто неуважним і непристосованим для того, аби водити машину. Пан Незабудко часто жартує з цієї своєї риси, розповідаючи історії про те, як мама в дитинстві марно намагалася пояснити йому різницю між «право» і «ліво», але він запам’ятав лише те, що правильно буде «праворуч» і «ліворуч», а писати та тримати ложку продовжував лівою, щиро вважаючи її правою, і перевчити його так і не вдалося. Після свого першого візиту до Німеччини пан Незабудко ще довго дивувався, чому там так багато вулиць і міст називаються однаково – як не «айнбан-штрасе», то «аусфарт», аж поки хтось не пояснив йому, що «айнбанштрасе» у перекладі означає «односторонній рух», а «аусфарт» – з’їзд із автобана. На пасіці пан Незабудко з великим задоволенням доглядає за 33 вуликами бджіл, у чому йому допомагає сусід, не менш затятий пасічник. Разом із дітьми Юліан Йосипович виготовляє фігурки з воску. Останнім часом він ліпить серію ляльок, схожих на Барбі та Кена, але називає їх Тарасом та Лесею. Пан Незабудко вважає, що рано чи пізно настануть часи, коли відмінникам, які закінчують школу, замість відзнаки даватимуть схожих ляльок і звання почесного Тараса та почесної Лесі. Власних дітей, хлопчика та дівчинку, Юліан Йосипович також хотів назвати цими двома найбільш українськими, на його думку, іменами, але дружина була проти, і дітей назвали Ганна-Марі та Петро-Жан. В Україні дітей кличуть просто Ганною та Петром, за кордоном Марі та Жаном, щоб вони в кожній культурі почувалися природно.