Третім дуже відомим митцем, вилікуваним у клініці професора Полуботка-Свищенка, був художник-антитрадиціоналіст Сатруа Шмідт-молодший. У ході терапії він вирішив кардинально змінити фах і стати дослідником українського фольклору. Зібраний ним унікальний архів українських народних сороміцьких пісень, на базі якого він успішно захистив кандидатську дисертацію і тепер працює над докторською, досі вважається найповнішим із усіх відомих збірок на таку тематику.
Те, що ця лікарня незвичайна, зрозуміло вже при вході, точніше ще перед входом, бо щоб дістатися до вхідних дверей, треба пройти кілька випробувань.
Підійшовши до входу, ви опиняєтеся перед великим дорожнім знаком, який забороняє проїзд автомобілів. Від цього знаку стрілка вказує праворуч, де на великій дошці оголошень написано «Тест на лояльність. Зобов’язані пройти всі відвідувачі». Тест складається лише з одного запитання: «Що повинні зробити українці: а) перейти на латинський алфавіт; б) поширити кирилицю в решті країн світу?» Від того, яку відповідь ви обираєте, залежатиме сума, що її ви заплатите за своє лікування. Пільговий тариф передбачає вибір варіанта б).
Після тесту на лояльність потрібно зайти до невеличкого приміщення під назвою «Дегустаторська» і там із заплющеними очима скуштувати ряд страв, а потім визначити, до кухні якого народу належить кожна із них. Основною метою цього тесту є довести надзвичайну подібність між собою німецької і російської національних кухонь, а також кардинальну відмінність від них української. Цей тест для більшості відвідувачів виявляється занадто складним, і лише одиниці здатні у такий спосіб відрізнити кнедлі від галушок, пампушки від берлінерів, борщ від щів, вареники з м’ясом від мантів і маульташен. Але й тут більшість зізнаються, що це вдалося їм випадково.
Найскладнішим є останній тест, що його змушені пройти всі охочі відвідати клініку. Їх садять у крісло й одягають спеціальні електронні датчики, які повинні визначити тип реакції на німецький, російський та український державні прапори. В основі цього тесту лежить гіпотеза мого батька про те, що найменш агресивним із усіх є український прапор, а російський і німецький подібні між собою за рівнем своєї агресивності. Особисто я вважаю цю гіпотезу безпідставною, та й сам тест видається мені не надто переконливим.
Я не фахівець у психології і довший час достатньо скептично ставився до батькових теорій, але статистика переконливо спростовує всі мої сумніви, і з цим нічого не поробиш. Єдине, що мені досі страшенно не подобається, це назва, яку батько дав найпоширенішому в сучасному світі психічному захворюванню. Синдром стерильності – звучить так, ніби кожна людина, яка стежить за власною гігієною і чистотою середовища, яке її оточує, психічно хвора. Хоча насправді серед батькових пацієнтів не менше тих, чиє захворювання починалося з повної відрази до чистоти й порядку, вони жили у страшенному бруді й безладі. Вигадана батьком назва захворювання не лише образлива для людей, які не люблять безладу і бруду, вона не виражає суті проблеми. Як на мене, значно більше пасує назва «манія величі», бо кожен хворий рано чи пізно починає вважати себе генієм. Але батько вважає, що словосполучення «манія величі» занадто сильно перегукується із використовуваним у традиційному психоаналізі «маніакальним синдромом», що тільки вносить зайву термінологічну плутанину, тому краще, коли назва нового захворювання не асоціюється ні з чим досі відомим.
Часом мені здається, що такий неймовірний успіх батькової терапії пояснюється зокрема тим, що далеко не всі його пацієнти справді хворі. Більшість із них просто потребують уваги й можливості поскаржитися на своє життя, але не мають сміливості зізнатися у цьому відверто, тому таємниче і дуже неокреслене «захворювання» є для них чудовою можливістю самовиправдання. Отримавши необхідну дозу уваги, вони радо заявляють про чудодійне зцілення. Таке припущення виникло у мене після того, як я переглянув частину історій хвороби із батькового архіву. Ось що я там побачив: в анкеті кожної п’ятої жінки з діагнозом синдрому стерильності, окрім стандартного психоаналітичного сленгу (неврози перенесення, ускладнені інфантильним вибором об’єкта, моторним відреагуванням, я-дистонічним і транспозицією афекта, конверсійна істерія, істерія страху, обсесивний невроз і подібне), обов’язково була фраза: «Регулярність статевого життя – двічі на місяць». Як на мене, все інше відразу можна було б викреслити. У більшості одружених жінок, яким нещодавно виповнилося тридцять, ця фраза доповнювалася ще однією: «Дітей немає».