Степан Вовк активно займався спортом і самоосвітою, вчив англійську, розумівся на комп’ютерах, читав усю україно– і російськомовну пресу, яку тільки можна було придбати у нашому місті, і любив порядок та конкретні домовленості.
Період, коли при владі опинився саме він, примусив песимістично настроєну частину редакції в черговий раз погодитися зі Швейком в тому, що не буває так, аби не могло стати ще гірше. А іншу, настроєну оптимістично, по-українськи сподіватися, ніби все, що не робиться, (не?) робиться на краще, про всяк випадок залишаючи в дужках крихітне «не» як символ сумніву, плацдарм для відступу й останньої надії.
Саме в цей період почали худнути редакційні кицьки Кася і Тася, а в кабінетах одна за одною в’янули квіти у вазонках.
Горщики редакційні працівники почали зносити на роботу ще до того, як закінчився ремонт. Виявилося, що ніхто з нас не уявляв собі робоче місце без зелені. Пан Незабудко із притаманним йому розмахом привіз зі Львова цілу конструкцію для розставляння і розвішування вазонків, змонтував із неї кілька менших конструкцій і розподілив по всіх кабінетах. У кожного із співробітників улюбленим виявився інший вид рослин. Пан Маргаритко захоплюється розведенням цитрусових і фікусів. Удома їх у нього вже стільки, що пройти між деревами надзвичайно важко, тому він дуже зрадів, коли з’явилася можливість перенести частину рослин на робоче місце. Його кабінет першим почав нагадувати джунглі, загалом йому вдалося розмістити в доволі невеликій кімнатці 17 фікусових дерев і 10 цитрусових.
Кабінет пана Фіалка був не менш щільно заповнений традесканціями, тут спокійно могли б збиратися молоді шимпанзе і вправлятися у повзанні по ліанах.
Різкий курс на самоокупність, який раптом узяла наша газета на третьому році свого існування, виявив неготовність до цього не лише вазонків та котів, а й більшості із наших співробітників. Це й не дивно, адже з перших днів роботи кожен із нас старанно плекав у собі відчуття приналежності до ексклюзивного проекту, пишався елітарністю цього проекту, а заодно і власною непересічністю. Замість цього Степан Вовк пропонував нам кілька доволі простих для засвоєння речей:
1) газета – це продукт, і робиться він не просто так, а для продажу;
2) виготовляючи продукт, орієнтуватися потрібно не на виробника, тобто на себе, як це було досі, а на споживача, тобто читача;
3) реклама приносить гроші, а не забирає газетне місце, тому ставитися до неї треба шанобливо й уважно, а не презирливо і зверхньо;
4) якщо бракує грошей, слід звільнити старих працівників і на їхнє місце взяти нових, які погодяться працювати за менші суми;
5) кожен працівник повинен виконувати три перших пункти, а коли забракне мотивації, згадувати про четвертий.
Але простими і доступними ці речі здавалися тільки йому і ще, можливо, кільком людям із рекламного відділу та фірми «Євро-мінус». Для редакційного колективу кожна із цих істин була майже особистою образою, котра зазіхала на професійну гідність, самосвідомість і ставлення до нас громадської думки. Степан чомусь вирішив, що мені його пропозиції мали б видаватися найбільш зрозумілими, і неодноразово намагався знайти в мені свого спільника, викликаючи на відверті розмови до свого кабінету. Ці розмови переважно відбувалися під час обідньої перерви, і Степан пропонував мені розділити з ним трапезу – розчинну зупу з найдешевших і старанно запаковану дружиною канапку з вареною ковбасою (Степан був послідовним у втіленні в життя принципу ощадливості як запоруки фінансового успіху). На десерт – кава з цигаркою (обидві також з «економ-класу»). Щоб у кабінеті не смерділо цигарками, Степан час від часу бризкав у повітря аерозолем для туалетів із хвойним запахом. Цей запах, перемішуючись із цигарками, викликав у моєму шлунку якусь неконтрольовану реакцію, і мені доводилося зосередити всі свої зусилля на намаганні не вистругати з себе залишки сніданку (від розчинної зупки я завбачливо відмовлялася). Зусилля, яке доводилося при цьому робити, заважало мені зосередитися на тому, що говорив Степан, і я переважно мовчала, чим створювала у нього ілюзію досягнення мети. Не знаю, чому на цей запах так бурхливо реагував саме мій шлунок, ніс поводився значно стриманіше, можливо, завдяки хронічному нежитю.