Щоденники Теобальда Полуботка-Свищенка.
Продовження
Лікарня Шато д’Амур розташована на перетині німецького, французького і швайцарського кордонів, з німецького боку. Можливо, саме це і вплинуло на панування тут тенденції зневажати все німецьке (зрештою, ще Ґете зауважив, що «Увічливий у німців лиш обман»), толерувати все швай-царське і поважати все французьке. Цікаво, чи змінилась би пропорція, якби клініку перемістили на кілька кілометрів у глиб французької або швайцарської території? Напевно можна сказати тільки одне – це ніяк не вплинуло б на панування тут культу всього українського, що лежить в основі лікувального методу мого батька.
Зневагу до всього німецького часто можна зустріти і поза межами клініки Шато д’Амур, особливо в емігрантському середовищі, яке ще не освоїло належною мірою мови своєї нової батьківщини, тому змушене задовольнятися дуже обмеженим колом спілкування. Але тим не менше більшість представників цього кола свято вірить Набокову в тому, що «у малих кількостях німці вульгарні, а у великих – вульгарні нестерпно». Хоча тільки меншість із цього середовища знає, хто такий Набоков, і вже зовсім одиниці вгадають, з якого твору ця цитата.
Підбором персоналу лікарні займається особисто мій батько, Шарль Полуботок-Свищенко. Основною умовою працевлаштування є ненімецьке походження або хоча б ненімецьке прізвище. Тут не зустрінеш нікого із прізвищем Бірбаум, Шульц, Лібкнехт, не кажучи вже про Мюллер, Борман чи Келлер. Мені розповідали, що одного разу намагався влаштуватися санітаром чоловік на ім’я Гоффман, але не взяли навіть його, незважаючи на те, що однією з основних засад тутешнього лікування є прищеплення пацієнтам любові до літератури, танцю, музики й образотворчого мистецтва.
Мій батько переконаний, що тільки та людина, освіта і світогляд якої збагачені здобутками всіх цих видів мистецтва, може знову віднайти втрачену внутрішню гармонію, а також гармонію зі світом, який її оточує.
Лікування за допомогою «естетично-натуральної концепції Полуботка-Свищенка» передбачає два найважливіших пункти: відразу до естетики німецької і обожнювання естетики української. Але це зовсім не означає, що здобутки німецької культури вилучені з арсеналу засобів, якими лікують пацієнтів Шато д’Амур. Зовсім навпаки, крім творчої спадщини Ернста Теодора Амадея Гоффмана (а також його творів, написаних іще під власним ім’ям Вільгельм, до того, як письменник змінив ім’я на честь Моцарта), тут використовують твори Ґете, Гайне, Шіллера, Ґьольдерліна і навіть Ґюнтера Ґрасса. На стінах можна зустріти чимало полотен Гундертвассера (у палатах прихильників авангардового мистецтва) та ілюстрацій до казок братів Ґрімм (для всіх решта), пацієнти часто обідають під музику Бетховена і проходять курс т. зв. «катарсисно-шокової» терапії, слухаючи у великих кількостях твори Шніттке, який хоч і не жив у Німеччині все своє життя, зате народився і жив у Росії, що, на думку мого батька, робить його діагноз особливо складним. Але основною метою цих студій є довести до свідомості кожного пацієнта, що німецька ментальність – мати депресії, а німецька нація схильна до неврозів більше, ніж будь-яка інша нація в світі.
– Вдумайтеся самі, – любить повторювати мій батько. – Ким був один із найбільших німецьких поетів Ґьольдерлін? Божевільним, заточеним у вежу, вся творчість якого сповнена трагізму, безвиході, відчуття апокаліпсису. Яка нормальна нація зробить культ із такої людини?
Або інша гордість нації, «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґрасса. Починається словами: «Так, я не приховую, я пацієнт спеціального медичного закладу». Карлик із божевільні аналізує німецьку новітню історію. І це культовий роман німецької літератури ХХ ст. Я вже не кажу про різних там поборників «народно-культового» мистецтва типу Ганса Йоста, герої якого хапаються за револьвер, чуючи слово «культура», і відверто заявляють: «Я німець! Тому я добре знаю, що життя не можна ґвалтувати розумом». Іншими словами, «що в дурного на язиці».
А музика Шніттке? У вас виникає відчуття, що це писала психічно здорова людина? Я вже не кажу про «Майн Кампф» і створення Третього райху під керівництвом психічно хворої людини (австрійське походження автора, на думку батька, аж ніяк не виправдовувало німців). Хіба могли б до такого дожитися французи зі своїм батяром Війоном чи циніком Рабле? Я вже не кажу про життєрадісних українців (мій батько – один із небагатьох, хто вміє побачити у замріяній тужливості цієї нації невтомний оптимізм). З «Майн Кампф» вони роблять «Майн Кайф» – геніально, і це зовсім молодий хлопчина із дотепним псевдонімом Цибулько. Я чув, що він приховує своє справжнє прізвище, бо працює радником президента і боїться, що крамольна поезія може зашкодити його політичній кар’єрі. Покажіть мені хоча б одного такого німця! Навіть Наполеон зі своїми відвертими комплексами справляє кумедне і легковажне враження на фоні похмурої німецької історії.