Пан Маргаритко захоплюється австро-угорським періодом історії Галичини і є автором «Словника галицької говірки», складеного ним кілька років тому і нещодавно виданого. Разом із панами Незабудком і Фіалком вони ще у перші роки незалежності заснували Партію тигиринських анархістів, зразком для якої стала Партія повільного прогресу в рамках закону, створена свого часу Ярославом Гашеком. До партії входять актори, письменники, художники, спільною метою яких є пародіювання всіх решта партій і політичної боротьби загалом. Статут та девіз Партії тигиринських анархістів: «Обирайте нас!» Це основна відмінність тигиринської партії від чеської, девіз якої: «Не обирайте нас!» Але в усьому решта обидві партії дуже подібні, й останнім часом ведуться переговори про приєднання Партії тигиринських анархістів до Партії повільного прогресу в рамках закону на правах автономного регіонального осередку. Після цього члени партії, можливо, навіть братимуть участь у виборчих кампаніях. До основних засад Партії тигиринських анархістів належить обов’язок кожного члена взяти собі партійне ім’я, яке повинно бути типовим для міжвоєнної Галичини (такими для панів Незабудка, Фіалка та Маргаритка є Дуньо, Франьо і Ґеньо), яке залишається таємним, і знають його лише члени партії та люди наближені. Члени партії також зобов’язані вступати до інших партій, щоб підривати їх ізсередини, найбільш поширеними засобами такої діяльності є намагання розігнати партійні збори, що неодноразово вдавалося Франьові, тобто панові Фіалкові (усі троє є також членами ТРУБЗ(є), що старанно приховують від Інвестора).
Кабінет пана Маргаритка рясно заставлений кактусами, які він невтомно зносить з усіх квіткових крамниць міста, щоб зробити свою роботу за комп’ютером менш шкідливою. Ця кімната найбільш озеленена в редакції, змагається з нею тільки кабінет пана Фіалка. На підлозі вже давно немає куди ставити вазонки, тому панові Маргаритку доводиться час від часу вигадувати хитромудрі металеві та дерев’яні пристосування, які дозволили б розмістити ще якісь вазонки на стінах та під стелею кімнати. На поливання кактусів редактор усіх відділів та заступник головного редактора і заступника головного редактора витрачає понад годину. Добре, що їх треба поливати не так часто, бо виділити цілу годину при його розпорядку – це справжнє марнотратство.
Єдиною сторінкою, до якої пан Маргаритко не має жодного відношення, є сторінка культури. Не тому, що не хоче, навпаки, він би із задоволенням займався тільки культурою. Але це неможливо, бо тоді не буде кому займатися рештою сторінок, а у вигляді додаткового навантаження стати редактором ще й цієї сторінки він не може, бо такий обсяг роботи був би непомірним навіть для нього. Тому пан Незабудко вирішив, що сторінка культури може виходити й без редактора. І в цьому є певна рація, бо позаштатних дописувачів на цю сторінку ніколи не бракує. Кожен тигиринський митець чи критик вважає за честь для себе надрукувати матеріал у КРІСі-2. Ця сторінка – єдина, на яку не дописують штатні працівники і на яку ніколи не бракує матеріалів. Щоранку десятки митців та критиків займають місця під ще зачиненими дверима редакції, тримаючи в руках свої матеріали і сподіваючись, що саме їм випаде честь бути надрукованими в наступному номері. Ніхто з них не претендує на гонорари, і це розумно з їхнього боку, адже гонорарів їм би й так не заплатили.
З одного боку, відсутність редактора культурної сторінки дає необмежений простір для творчості, але з іншого – створює певний хаос. Адже статті ніхто не коротить, тому вони переважно не поміщаються на сторінку і друкуються з продовженням, або ж Олежик Трав’янистий просто обрізає кілька кінцевих абзаців, які не влазять, і стаття закінчується словами «і тоді,», «бо» чи навіть «не-». Виглядає це достатньо нетрадиційно, тому подобається дописувачам цієї сторінки. А більше ніхто з читачів своєї думки з цього приводу не висловлював. Логічним виглядає припущення, що крім самих авторів цю сторінку більше ніхто не читає, але думати так – означає непатріотично ставитися до спільної справи, якою для всіх нас є КРІС-2, тому я стараюся так не думати.
Добір матеріалів на сторінці культури часто нагадує сімейний альбом: митці пишуть про своїх друзів, їхні друзі – про них самих, критики також рідко друкують щось несподіване. Загалом, якщо критик А. пише про виставку художника (книгу письменника, альбом музиканта) В., то вже з самих цих прізвищ випливає, що він його критикуватиме, бо завжди критикує, а якщо критик В. пише про виставку художника (книгу письменника, альбом музиканта) А., то не менш само собою зрозумілим є факт, що він його хвалитиме, бо завжди хвалить. А те, чому хвалить чи критикує, залежить не стільки від самої виставки, книги чи альбому, скільки від стосунків, які пов’язували, скажімо, ще бабцю критика з бабцею митця чи батька митця із матір’ю критика, і переступати через такі давні зв’язки або і просто багаторічну дружбу самого критика із самим митцем тільки заради того, щоб написати якусь ефектну статтю, ніхто, ясна річ, не буде.