Чотири відкладені партії
У Тигирині ніколи не бракувало кав’ярень, ще в радянські часи можна було сміливо заходити до першої-ліпшої кнайпи, навіть якщо звідти замість кавового аромату виразно заносило квашеною капустою, гарячими канапками з великою кількістю томатної пасти та смаженою цибулею. Кава там гарантовано була міцною та цілком пристойною на смак. Гірше було з інтер’єрами, тому з часом виникла традиція пити каву на вулицях, ставлячи горнятко на виступ у стіні чи просто на підлогу. На каву ходили щодня, ходили до певної кнайпи і о певній годині, збиралися відповідні люди, домовлялися про спільні проекти, вечірки, концерти, виставки чи просто пиятики у майстернях художників. Тоді художники та актори ще цікавилися літературою та музикою, а музиканти та літератори відвідували виставки і театри, всі зналися між собою і творили середовище, яке тоді ще не отримало назви «тигиринського феномена», але значно більше відповідало цій назві, ніж тепер, коли кнайп стало ще більше, і з них уже не заносить квашеною капустою, смаженою цибулею чи дешевою горілкою, там зручно і приємно сидіти, і люди продовжують приходити туди, але не щодня о певній годині, а заздалегідь домовившись про зустріч. Тут і далі домовляються про спільні проекти, концерти, виставки, але художники все рідше ходять у театри, актори – на виставки, і мало хто, окрім самих літераторів, стежить за книжковими новинками. Більше того, прозаїки часто не знають творчості поетів, а драматурги не читають прози. На жаль, така вузька спеціалізація мало сприяє появі геніальних творів, так само, як і ліквідація цензури. У часи самвидаву та інтенсивних літературних читань у вузькому колі, підпільних виставок та вистав часто складалося враження, і про це багато говорять та пишуть зараз, що коли «вже нарешті буде можна», українська культура вибухне у цілому світі новим латиноамериканським феноменом. Але твори, які в часи заборони вражали своєю сміливістю та новизною, швидко втратили актуальність після того, як з’явилася можливість поставити їх у ширший контекст. Раптом виявилося, що все це не таке вже й сміливе та давно не нове. Художники почали активно виставлятися, письменники – друкуватися, режисери – ставити експериментальні вистави, усім швидко набридло ходити на численні культурні імпрези, і почалася активна «спеціалізація», спільною для всіх залишилася лише фінансова проблема, а вона не сприяє активному спілкуванню. На сьогоднішній день «тигиринський феномен», на думку багатьох, уже належить до минулого, єдине, що все ще об’єднує певну групу митців, – це теорія галицького сепаратизму, над якою вони працюють спільно з істориками, політологами та культурологами. Влаштовують семінари, активно публікують свої роздуми на сторінках КРІСа-2. Існує і кнайпа, яка називається «Тигиринський феномен», де збираються всі ці люди, щоп’ятниці о четвертій тридцять, і це єдине, що нагадує про колишнє інтенсивне тусовочне життя Тигирина.
Саме до цієї кнайпи ходять обідати і пани Маргаритко та Фіалко. Тут створено щось на зразок музею, тому на столах під склом можна побачити автографи найвідоміших митців, які бували тут, уривки писаних тут літературних текстів, на стінах можна годинами розглядати графіті, намальовані відомими художниками, замість радіо тут вмикають концертні та студійні записи найвідоміших музикантів, і всі вони мають відношення до «тигиринського феномена».
За обідом тут заведено грати в шахи, можливо, ця традиція виникла через те, що обслуговують страшенно повільно, можливо, у людей, які зустрічаються тут надто часто, вичерпалися теми для розмов, – хтозна. Але традиція існує, і в шахи грають навіть ті, хто забігає на кілька хвилин випити кави. За кожним відвідувачем закріплена власна шахова дошка, і відкладені партії чекають до наступного візиту. Інтер’єр кнайпи цілком антикварний, витриманий у стилі доби цісаря Франца-Йосифа, чиї портрети можна тут зустріти у численних варіаціях: чорно-білі графічні на картонних підставках під пивні гальби, кольорові репродукції найбільш знаних тигиринських митців, бо існує ціла школа (у радянські часи вона постала як підпільна), представники якої зображають виключно портрети найяснішого цісаря, а також портрет цісаря на склі – рум’яне обличчя в оточенні віночка з троянд. Загалом вшанування пам’яті, щоб не сказати культ, Франца-Йосифа й усього, пов’язаного з Габсбурзькою монархією, є дуже важливим складником «тигиринського феномена» і теорії галицького сепаратизму. Якщо грубо спростити висловлене в численних історичних та культурологічних монографіях, друкованих у «Грицевій шкільній науці» та КРІСі-2, то загалом вважається, що габсбурзький період в українській історії був найбільш плодотворним і позитивним для культури і науки, і саме спадщина цієї доби найбільше впливає на формування сучасної української ідентичності, присутньої, ясна річ, лише на теренах Західної України. Саме це і є однією з причин, якою дослідники мотивують необхідність поділу країни на Схід і Захід, адже виразно проєвропейська орієнтація західних територій зовсім не пасує до зросійщеного і осовєченого (один із термінів сепаратистського дискурсу) Сходу. Щоправда, останнім часом з’явився ряд дослідників, які виступають проти надто вже позитивного трактування габсбурзького періоду і його впливу на культуру Галичини, зауважуючи, що з усіх провінцій імперії Галичина була чи не найвідсталішою, службове переведення сюди віденські чиновники вважали мало не засланням, й існував навіть популярний анекдот про те, що у Відні тепер можна не зачиняти дверей, бо всі злодії виїхали до Львова й отримали там пристойні посади. Хоча, ясна річ, у цій культурно «відсталій» провінції у кожній кав’ярні можна було прочитати віденські газети, а галицькі панни і пані замовляли гардероби у Парижі, чого не траплялося ні до, ні після цієї доби.