Повернувся Шалго, і вони замовкли. Товстун підійшов до вікна, підняв штору і сів на своє місце.
— Послухайте-но, що пише Салаї, — сказав він, звертаючись до полковника. — «… Меннела я зустрів у кафе. Він сидів спиною до входу і не бачив мене. Схоже на те, що когось чекав. Я був переконаний: він чекає Беату. Мабуть, думав я, Беата приїхала сюди попередити його. Я вже згадував: ми з Беатою посварилися, і я заборонив їй зустрічатися двадцятого з Віктором. Навіть побив її і сказав при цьому, що уб'ю того донжуана. Мабуть, Беата прийняла це за чисту монету і злякалась. Почекавши кілька хвилин, я підійшов до стола Меннела і мовчки підсів. Він дуже здивувався. Згодом, мабуть, щоб приховати своє збентеження, почав сипати анекдотами. Розмовляли ми по-французьки, бо німецькою я володію слабо. Запитав у нього, де моя наречена, він відповів, що наречений я, отже, мені й слід було б знати, де вона. Пригадую, я пив коньяк, а він ні. І не дозволив розрахуватися за нього. Бачив, що я дуже схвильований, і просив не робити скандалу: мовляв, він поважний комерсант і не хотів би потрапити в неприємну ситуацію. Запропонував пройтися до озера, — сказав, що на свіжому повітрі заспокоюсь, а потім побалакаємо. Ми вийшли на набережну. Там було безлюдно, тільки в кріслах-качалках сиділо кілька чоловік. Уже сутеніло, і я не бачив облич людей. Біля причалу вовтузився якийсь молодий чоловік — згортав вітрила на яхтах. Меннел поводився зухвало. Намагався переконати мене, ніби те, що сталося торік в Італії між ним і Беатою, цілком природне явище і нічого робити з того моральну проблему. Запевняв, що Беата дуже любить мене, саме мене. Я розлютився, подумавши, що він знову хоче пошити мене в дурні. Так і сказав йому про це. Тоді він вибачився і почав запевняти мене, що нічого не хоче від моєї нареченої, але їй, мовляв, потрібна його допомога. Сказав, що я, напевно, знаю того ремісника, котрий виготовляє ґудзики, так от йому він і обіцяв допомогти. Тоді я твердо вирішив убити його. Але пляж, звичайно, не місце для цього. Меннел ніби відчув мій намір, поквапливо попрощався зі мною і побіг, ніби за ним хтось гнався. Я залишився на набережній. Вже не пригадую, скільки там пробув, але повернувся в бар з твердим наміром наступного ж дня вбити і його, і себе, і у барі вихилив ще дві порції коньяку. До півночі вже був у себе в готелі. До речі, тому ви й не знайшли мене в готелі, бо я дав черговому двісті форинтів чайових понад вартість номера, і він не взяв у мене паспорта. З горя я ще допив півпляшки коньяку, і мене зовсім розвезло. Прокинувся на другий день опівдні. Тоді й почув, що хтось мене вже опередив». — Шалго змовк і спокійно зібрав папери. Балінт помітив, що старий не дочитав зізнання Салаї до кінця, і запитав:
— А далі?
— Далі поки що не цікаво, — пробурчав Шалго. — Так от, як бачиш, Салаї визнав, що мав намір убити Меннела, і все ж я пропоную не затримувати його. Бо довести, що саме він убив Меннела, ми ще не можемо.
— Але в нього немає жодного алібі, — заперечив Балінт.
— А в нас — жодного доказу, — відрубав Шалго. — Терпіння, Міклоше! Вбивця скоро мусить клюнути на припаду і виплисти з ями. А тепер, якщо дозволите, я приляжу.
— Гаразд, — погодився Кара. — Але перед тим я ще прочитаю вам. Щойно одержав текст шифрованої телеграми, яку відправив учора увечері Губер. Варто послухати: «Останки Меннела свинцевій труні будуть відправлені вівторок транспортним агентством МАШПЕД Франкфурта маршрутним літаком авіакомпанії «Малев». Номер рейсу…» — це вже не цікаво. Тепер послухайте далі: «Машина непридатна для користування. Продам на брухт. Проект угоди вивчаю, наступного тижня підпишу». А ось відповідь Брауна: «Вас зрозумів. Угоду підписуйте. Машину продавати не дозволяю. Негайно відвантажуйте сюди. Особисто теж повертайтеся Гамбург. Браун». — Кара передав Шалго шифровану телеграму.
— Цікаво, — промимрив старий, стискаючи пальцями скроні.
— Що це тобі говорить? — запитав його полковник.
— Треба подумати. — Шалго вийняв з рота сигару, відкинувся на спинку крісла і глянув на стелю. — Перше: Браун не хоче доручати Губерові вивезення награбованого. Друге: він або відмовився від здобуття скарбу, або вирішив доручити це комусь іншому.
— Б ще й третій варіант, — замислено сказав Балінт. — Може, Меннел ще комусь відкрив цю таємницю? Скажімо, одному із своїх приятелів? І той непомітно стежив за ним. Відомо, що Меннел щовечора кудись їздив на своїй машині. Можливо, під час однієї з чергових поїздок він уже забрав скарб, а приятель вислідив його, вбив, скарб відібрав і того ж дня покинув країну.