— А якщо сам Казимир убив Меннела? Він пішов од вас, кажете, майже о сьомій годині. Де ж він був між сьомою і десятою? Чому ви не кажете про це?
Дівчина мовчала, дивлячись у далечінь.
— Я не знаю. А про те, ніби він був у Будапешті, Казимир бреше, бо не хоче… боїться…
— Що його мати дізнається про ваші зв'язки, чи не так?
— Певно…
Ілонка випросталась.
— Мені вже час іти. Можу я на вас покластися?
Фелмері лише кивнув головою у знак згоди. Сумно дивився услід дівчині. Вона зіпсувала йому настрій і загнала в пастку. Розповіла цікаві речі, а він дав слово честі, що мовчатиме. Виходить, і полковникові не зможе розповісти. А чи має він право мовчати про це? Ні, він не повинен був давати слово дівчині. Але ж вона така нещасна…
Підняв голову й раптом помітив Шалго, який щойно зайшов до кафе.
Навіть не повірив своїм очам: старий аж помолодшав у новому сірому костюмі. Ретельно виголене обличчя було свіжим, щоки порожевіли; все це, разом з енергійними рухами, свідчило про те, що сон після обіду пішов йому на користь. Шалго на мить зупинився, озирнувся довкола в тьмяному залі, привітно поманив біляву офіціантку, а коли вона підійшла, по-батьківськи поцілував її в лоб і обмінявся з нею кількома фразами. Дівчина, всміхаючись, кивнула старому і буркотливо поправила йому галстук, що сповз набік. Нарешті Шалго помітив лейтенанта, махнув йому рукою і, спритно лавіруючи між столиками, добрався до нього.
— Кара вас усюди шукає, — буркнув. — Де ви пропадаєте?
— Ніде не пропадаю, я не гуляю, а працюю! Хіба на інше в мене е час? До речі, тіточка Ліза знає, що я тут. — Він дивився на пухкі руки Шалго, на сигару, котра диміла між його пальцями, і міркував над тим, який був би вираз обличчя у старого, якби розповісти йому все, що; вдалося дізнатися од дівчини. — Що ж передав шеф? — спитав.
— Щоб о дев'ятій бути в їдальні, — сказав Шалго. — Хоче вечеряти разом із вами. Сподіваюся, сьогодні увечері ви вільні?! Ні з ким не маєте побачення?
— На жаль. Певно, невезучий я. Нікому мені призначати побачення…
Старий здивовано закліпав очима.
— А Ілонка? Якщо очі мене не зраджують, вона про щось дуже гаряче шушукалася з вами. Симпатичне створіння. Чи не так?
— Симпатичне, безумовно. Але я не з тих, які їй подобаються.
— Так вона вам сказала?
— Вважає мене за головоріза. Та й невисокої думки про нашу роботу. — Фелмері глянув на годинник. — Дядьку Шалго, ви теж увечері прийдете до їдальні?
— Ні, синку. Сьогодні я вечеряю з іншими.
Від стойки долинав веселий гомін, сміх. Старий глянув у. той бік, і його увагу привернуло двоє чоловіків, один з фотоапаратом через плече. Вони розмовляли з Євою та молодим русявим офіціантом Янчі. Тим часом Єва зняла зі стойки піднос і, вигинаючись між столами, швидко наблизилась до старого і Фелмері.
— Що то за люди? — тихо спитав Шалго.
Єва поставила на стіл коньяк.
— Журналісти. Сьогодні після обіду приїхали з Відня.
— Зупинилися тут, у готелі?
— Ні. Янчі познайомив їх із дядьком Рустемом, і, наскільки мені відомо, старий шукає для них квартиру. Увесь час тільки те й роблять, що розпитують про вбивство.
Фелмері помітив, як насупився старий. Йому не подобалась балакучість офіціанта Янчі.
— Гаразд, дочко, спасибі, — сказав старий і розрахувався. — Передай мої вітання батькові.
Не встигла дівчина піти, як біля столу з'явився Янчі з двома чарками віскі на підносі.
— Це ви замовляли? — запитав Шалго у лейтенанта.
Фелмері заперечливо хитнув головою, глянувши в худе, послужливо усміхнене обличчя офіціанта.
— Це від отих двох панів, що біля стойки, — пояснив Янчі.
— Кому? — пронизав Шалго хлопця колючим поглядом.
— Вам. Вони журналісти з Відня, хотіли б вас пригостити. Знають, що ви ведете слідство про вбивство. Гарні хлопці. Можна поставити?
— Можна, хлопче, але назад — на стойку, — сказав Шалго.
— Нащо ж ображати? Ті люди не зичать вам нічого поганого.
— Щезни з моїх очей, хлопче. Мерщій! І якщо скажеш іще хоч одне слово, візьмеш у потилицю.
Хлопець почервонів по самісінькі вуха і вовком подивився на старого. Хотів щось відповісти, але передумав, різко повернувся і пішов назад. Біля стойки сердито буркнув до плечистого, темноволосого чоловіка. Той зніяковіло посміхнувся, похитав головою, тихо озвався до свого супутника, й вони обидва наблизились до стола, за яким сиділи Шалго й лейтенант. Відвідувачі, які сиділи довкола за столиками, не звернули на все те ніякої уваги, та й гамір стояв у залі такни, що ніхто нічого не міг би й почути.