Високий темноволосий чоловік ввічливо вклонився.
— Вибачайте, що потурбував. Я Вальтер Герцог — співробітник агентства Рейтер, з Відня. Дозвольте, пане професор, познайомити вас із моїм приятелем — Руді Єллінеком.
— Будь ласка. Чим можу бути корисним?
— Коли ваша ласка, ми на кілька хвилин присядемо до вас, — сказав Герцог. Розмова велась німецькою мовою, і Фелмері силкувався зрозуміти віденський акцент. Шалго кивнув головою, звільняючи місце фотографу і продовжуючи уважно слухати. — Прошу пробачення, але офіціант неправильно зрозумів нас. Ваше обурення цілком законне, професоре. Ми хотіли, щоб він запитав, чи можемо запросити вас на чарку віскі. Перепрошуємо! Ми не мали наміру образити вас. Ще раз просимо пробачення, пане професор!
— Гаразд, пробачаю, — буркнув у відповідь Шалго. — У вас ще є щось?
— Наскільки нам відомо, ви очолюєте слідство в справі вбивства Меннела. Хотілось би одержати відповіді на кілька запитань.
— Ви помиляєтесь, папо. Слідство веде товариш лейтенант. Я тільки допомагаю йому.
— А нам сказали…
— Неправду вам сказали, пане. До речі, я щосереди проводжу прес-конференції. О дванадцятій. А сьогодні неділя… — Він встав. — Вибачайте, панове. — Помітивши, що Руді Єллінек націлив на нього фотоапарат, Шалго посміхнувся і зауважив: — На вашому місці я б цього не робив.
Єллінек здивовано глянув на нього.
— Я військовий об'єкт, — пояснив Шалго. — З цим знімком у вас можуть бути неприємності. До побачення, панове! — Він повернувся і, важко ступаючи, рушив до виходу.
8.
У ресторані вони вибрали столик біля пальм, навпроти входу. Це було досить далеко від оркестру, зате звідси можна було тримати в полі зору весь зал. Вільних місць не було, перед входом купчились люди, пильно стежачи, за яким столиком відвідувачі збираються вже розраховуватись. Оркестр під керівництвом Палі Мураї у фірмених синіх шовкових жилетах зачаровував іноземців чудовими народними мелодіями. Шалго витер салфеткою від жиру губи і глянув на задумливого Тібора Сюча. Густі темні брови нависали над його глибоко посадженими синіми очима. Овальне обличчя з обох боків прорізали глибокі зморшки. «Он як, — подумав Шалго. — Роки, проведені у в'язниці, не минають даремно».
— Скажіть, Тіборе, — звернувся до нього старий. — Вибачте, ви не заперечуєте, що я вас так назвав? — Сюч схвально кивнув, і Шалго повів далі. — Як ви собі уявляєте своє майбутнє? Запитую тільки тому, що у вас були прекрасні перспективи. Мені не дає спокою настирлива думка. Власне, у мене багато таких настирливих ідей, і це одна з них, про яку хочу вам розповісти. Я вважаю, що людина, котра за покликанням здобула якусь професію, переборювала труднощі, насолоджувалась успіхами, плодами своєї праці, — така людина ніколи не може зневіритися, що б там із нею не трапилось. Ви, синку, були лікарем. Стояли на сторожі здоров'я людей. Це чудово. Не можу повірити, щоб ви зрадили покликанню лікаря.
Сюч уважно слухав старого, а мимоволі згадувались слова, сказані сьогодні по обіді Адамом Рустемом: «Остерігайся, Тіборе, будь обережним з Оскаром Шалго, бо то сатана. Вовк в овечій шкурі. Не вір йому: кожне його слово — це пастка. Оскар Шалго не просто детектив, Тіборе, це найнебезнечніший цепний собака безбожної тиранії. Червоний інквізитор. Колись він стояв на нашому боці, був нашим солдатом, служив під нашим стягом. А потім зрадив. Зрадив друзів, наш прапор, якому присягав, і відтоді щохвилини прагне довести свою вірність сатані». Потім Сюч подумав, що і цей Адам тож старий, має свої примхи і дивацтва. «Нещасний старик. Гадає, що я солдат його армії. Але я не служу нікому».
Сюч дивився на щойно виголене повне обличчя Шалго з напівопущеними повіками і фіолетовим переплетенням жилок, які просвічувалися крізь тонку шкіру. Що потрібно від нього ньому товстунові? Чому він розмовляє з ним так ласкаво? Ні, Сюч не дасть себе в оману ні тому, ні тому. Він хоче спокійного життя. Про що запитав цей старий? Ага, про майбутнє.
Сюч глянув на Шалго.
— Ви запитуєте, як уявляю своє майбутнє? Невже це вас цікавить? — Узявши з посрібленої солонки зубочистку, почав розсіяно креслити якісь візерунки на строкатій скатерці. — Колись свої зусилля я спрямовував на те, щоб забезпечити своє майбутнє. День у день чув лише одне: учись, хлопче, без науки тепер нікуди не поткнешся. Це повторювали мені й мої батьки. Вони були фармацевтами. Колись батько мріяв стати лікарем. Не його вина, що з нього вийшов усього лиш аптекар. Мабуть, надіявся, що син, тобто я, здійснить мрію. Ет, якби я зараз вам розповів, що робив мій батько для досягнення своєї мети, ви б не повірили. Він ніколи не цікавився політикою, але вступив у компартію, пересварившись з усіма родичами. І зробив це тільки для того, щоб створити «класовий фон» для мого вступу в медичний інститут. Щоправда, партія небагато придбала, маючи такого члена, хоча й моєму батькові не доводилося червоніти, бо роки контрреволюції він витримав з честю, не розірвав свій партійний квиток, як дехто, хоч я тоді вже сидів у тюрмі.