Казимир глянув на годинник.
— Та не до лікаря вона пішла, — сказав він неохоче, — а в костьол.
— В костьол? — Ліза широко розкрила очі від подиву. — Ти жартуєш, Казимире! Відколи це твоя мати ходить у костьол? В усьому Емеді немає більшої безбожниці, ніж вона.
— І все ж вона пішла до костьолу, — повторив Казимир. — Останнім часом вона стала набожною і потай ходить до церкви.
— Відколи це?
— Вже кілька тижнів. Я й сам не знаю, що з нею таке.
— Ой, держіть мене! — вигукнула Ліза і сіла. — Збожеволіла на старості літ!
Казимир перебирав пальцями китиці скатертини, уникаючи Лізиного погляду.
— Щось її непокоїть. Буває, ночами не спить, ходить по кімнаті. А сьогодні на світанку прийшла до мене. — Він підвів голову і нарешті глянув Лізі у вічі. — Сказала, що бачила поганий сон, та я відчув, що це неправда.
— Ну, що ти, любий, — перервала його Ліза, рукою поправляючи волосся, що лізло їй в очі. — Твоя мати звикла обманювати.
— Та я не про те, тітко Лізо, — відмахнувся Казимир. — То був лише привід, щоб зайти до мене і поговорити. Знаєте, про що вона говорила? Вмовляла мене негайно виїхати звідси.
Ліза здивовано звела брови.
— Виїхати? Куди?
— Все одно куди, аби тільки я виїхав. Щоб не залишався тут. Але ж я нікуди не збираюсь їхати!
— Навіть якщо тебе просить мати?
— Навіть тоді. В мене є причина, щоб залишитися.
Ліза з цікавістю глянула на молодого чоловіка, замислившись над цією причиною.
— Ну, а чим же мати пояснює своє прохання?
— Поганим сном. А що саме їй приснилося, так і не сказала. — Казимир постукав сигаретою об край попільниці. — Тітко Лізо, я хотів би попросити вас про одну річ. — Він стурбовано глянув їй прямо у вічі.
— Будь ласка, я слухаю.
— Бережіть матір. Я незабаром поїду, і вона зостанеться одна. А вас мати дуже любить…
— Я теж люблю її. Їдь собі спокійно, я потурбуюсь про матір. Може, залишишся у нас повечеряти?
— Я пообіцяв матері приїхати за нею. — Казимир зиркнув на годинник. — Мені вже пора. Чули, що Єллінека арештовано?
— Єллінека? — з удаваним здивуванням перепитала Ліза. — Хто це — Єллінек?
— Хіба ви його не знали? Це ж той, віденський фотокореспондент агентства Рейтер.
— Звідки мені його знати? Він же не брав у мене інтерв'ю. А за що його арештували?
— Кажуть, по дорозі з Відня фотографував військові об'єкти. Принаймні так говорять у готелі, де він поселився.
— Коли ж це його встигли арештувати?
— З годину тому. В саму зливу, під час бурі. Арештував його майор Балінт.
Рипнула хвіртка, на терасу важко піднявся Шалго. Старий був замислений і, здавалось, у поганому настрої. Казимир привітався, Шалго кволо махнув йому рукою, поцілував у лоб Лізу і вмостився у кріслі. Обличчя його було зморене.
Він заплющив очі, віддихуючись, потім витер спітнілий лоб хустинкою і попросив пити.
Ліза принесла йому вина з газованою водою і, опустившись перед ним навколішки, розшнурувала і зняла з нього черевики.
— Болять ноги? — спитала з ніжною любов'ю.
— Трохи. А знаєш, ти вгадав тоді, — проказав Шалго, не розплющуючи очей.
— Що? — перепитав Казимир.
— Меннела, кажу, вбили точно так, як ти розповів годі полковникові. Його дійсно вбили на березі, а труп підвезли човном подалі і скинули у воду.
— Ви знову жартуєте?
— А що, тільки зі мною можна жартувати? А мені не можна? Гаразд! — Він розплющив очі й глянув на Лізу. — Ти знаєш, що Ілонка провела піч із Меннелом?
— Годі жартувати, — відказала Ліза. — Хто тобі бовкнув таку нісенітницю?
— Гейза Салаї. Він бачив, як Ілонка сідала біля молу в машину Меннела ввечері дев'ятнадцятого липня. Гейза бачив і молодого чоловіка, який вибіг із ресторану і гукав услід дівчині. Правда, марно, бо пан Меннел з Ілонкою кудись чкурнули.
— Дуже гарно з її боку! — обурювався Казимир.
Перед будинком зупинилась автомашина, і до кімнати увійшов майор Балінт. Казимир підвівся і хотів піти, але майор притримав його за руку.
— Пане інженере! — сказав він. — Ми чекаємо від вас відповіді на два запитання. Перше: чим ви доведете, що дев'ятнадцятого вночі були в Будапешті? Друге: чим ви підтвердите, що по дорозі назад дійсно ремонтували машину і повернулися в Балатонемед після десятої години?