— Ясно, — сказав Степан Іванович. — Ну, а мої підопічні, Циган і Рудий, просто пройдисвіти, злодії та шахраї без усяких «може». Циган — це Комаров Євген Романович, а Рудий — Мамлюк Аркадій Семенович. Встановити їхні імена було не дуже важко, оскільки обидва у нас на обліку, мають по одній судимості. Проте відомостей, що вони стали кооператорами, поки що нема.
— Стьопо, треба було б постежити за квартирою Семена Панасовича у Жовтневому. Бо так ми з місця не зрушимо, — сказав Анатолій Петрович. — Тепер уже ясно, що зв'язок між кооперативом «Варіант» і академіком Яворським безпосередній. Не думаю, щоб академік добровільно переказав сорок тисяч Дикому, хоч і підписався Добровольський.
— Я теж про це думав. І це не дуже й важко. Хоч і знову ми починаємо справу приватно. Якраз у Жовтневому мої хлопці «пасуть» зараз одного дядечка, який проходить у справі про розбійний напад на кафе. Я їх попрошу, вони кинуть оком і на фазенду Дикого.
— А от хлопцям треба категорично заборонити займатися розшуком, стежити і підглядати. Бо це погано скінчиться. Хоч Женя й не признається, відмовляється, але оті сліди на його щоці й носі — не результат випадкового падіння, як він каже. Я певен.
— Та скільки ж уже говорилося. Я весь час наполягаю, щоб вони самі нічого не робили.
— То такий народ, що треба ставити питання руба.
— Мабуть, доведеться.
Так несподівано й категорично було вирішено питання про участь Жені й Вітасика у розслідуванні справи про агента «СД».
Наступного дня хлопці капітана Горбатюка доповіли з Жовтневого, що до правління кооперативу «Варіант» приходили Рудий і Циган — питали Дикого. Та, крім старої хазяйки, нікого не застали.
Покрутилися на вулиці, почекали трохи і поїхали ні з чим.
А надвечір з'явився Дикий.
Капітан Горбатюк негайно виїхав у Жовтневе.
Довго не відчиняли.
Степан Іванович помітив, як у вікні мелькнула лисина і вуса.
Але й після цього не відчиняли.
Горбатюк загрюкав у двері дужче й вимогливіше. Один з його хлопців стояв на вулиці біля воріт, другий ховався за сараєм. Нарешті дзвякнула клямка, і на порозі з'явилася хазяйка, маленька гостроноса бабуся у хустці і теплій безрукавці:
— Хто це двері виламує? Що таке?
— Пробачте. Довго стукав, вирішив, що не чуєте. Мені Дикого. Семена Панасовича.
— Нема його.
— Пробачте… Мені здається, ви помиляєтесь.
— Коли здається, перехреститися треба.
Капітан був у цивільному, і хазяйка виявляла твердість і непохитність. Капітанові не лишалося нічого, як витягти службове посвідчення. Хазяйка піднесла його до світла, що падало з сіней, уважно роздивилася.
— Так би й сказали. Проходьте.
Вона пропустила Горбатюка в хату, защепила клямку і гукнула від дверей:
— Семене Панасовичу! Це з міліції. Виходьте!
З дверей другої кімнати визирнула лиса голова. Очі були стривожені:
— Ви до мене?
— Семен Панасович Дикий? Добрий день! Якщо дозволите?
— Заходьте.
Кімната, у яку зайшов Горбатюк, була заставлена шафами. Ні стільців, ні столу не було. Лише біля вікна стояло ліжко з пірамідою подушок, під мереживним покривалом, накритим зверху гаптованим рушником.
Дикий провів його далі, у сусідню кімнату. Тут уже стояв великий стіл, багато стільців, диван. На стіні висіли якісь діаграми, графіки і портрет сивого бороданя, незнайомого Горбатюку. Це, мабуть, було робоче приміщення правління кооперативу «Варіант». Капітан помітив ще одні двері, які вели у передпокій і надвір — другий окремий вхід. «Для маневру», — подумав Степан Іванович.
— Сідайте, — запросив Дикий. — Чим зобов'язаний?
— Пробачте, будь ласка, за пізній візит. Але ви так рідко буваєте вдома, що піймати вас просто неможливо.
— Так. Я багато їжджу. Такий зараз у нас період. Організаційний. Багато різних справ. Кооператив тільки починає свою діяльність…
«Гарна діяльність!» — не без іронії подумав капітан і спитав:
— А якого, пробачте, роду ваша діяльність? Якщо не секрет?
— Взагалі-то не секрет. Але я людина забобонна і не люблю анонсувати справи, успіх яких залежить до певної міри від збігу обставин, випадковості і удачі.
«Ловко закручує!» — знову подумав капітан: