Двері кабіни не закривалися, були напівпрочинені. І раптом Горбатюк побачив, як слухає його розмову Маруся. Аж шию витягла, напружилася, і в очах не лише цікавість, а й переляк. Перехопивши його погляд, вона одразу опустила очі. І капітанові згадалися враз слова Дикого: «Я був майже певен, що та дівчина на пошті доповість вам. Так вона дивилася…»
Відвідувачів на пошті не було.
Капітан підійшов до її віконця, схилився:
— Марусю, скажіть чесно, кому ви говорили про той переказ? Згадайте. Це дуже важливо.
Маруся почервоніла так, наче її ошпарили окропом. І низько-низько опустила голову, ховаючи очі.
— Розумієте, від цього залежить зараз життя людини. Я ж бачу, ви щось приховуєте. — Капітан уже був певен, що не помиляється. — Ви їх знаєте, Цигана і Рудого? Правда? Ви боїтесь сказати?
Не підводячи очей, вона мовчки закивала головою.
— Якщо ви скажете те, що знаєте, це може запобігти лихові. А вам я обіцяю захист і допомогу.
Вона підвела очі, повні сліз:
— Я не знала… я не хотіла… Мене запросила подруга на день народження. І вони там були. А напередодні якраз прийшов той переказ. Ну і я… Я не знала… я не хотіла… — вона заплакала, по-дитячому шморгаючи носом.
— Ви не знаєте, куди вони могли зараз поїхати?
Вона заперечливо похитала головою.
Але капітан відчув, що вона щось приховує.
— Марієчко! Серденько моє! — Горбатюк намагався вкласти в свої слова всю щирість і лагідність, на які був здатен. — Зрозумійте! Його можуть убити. Дорога кожна хвилина. Якщо ви щось знаєте і не кажете, ви берете великий гріх на душу. В ці хвилини, може, вирішується доля не лише Дикого, а й тих дурних хлопців. Вони ще не стали вбивцями, а можуть стати. Швидше, швидше вирішуйте. Зараз хтось зайде, наша розмова перерветься, буде вже пізно.
Вона підвела очі. В них були страх і вагання.
— Ну!
Вона глибоко зітхнула, як перед стрибком з кручі:
— Я… я не знаю… Але Циган говорив, що в нього є хатинка на узліссі, спадщина, «бунгало», як він говорив… Навколо нікого, краса неймовірна… Він запрошував мене туди…
— Де це?
— У Пилипівцях, п’ятнадцять кілометрів звідси… Тільки ви… не видавайте мене! Вони мене вб’ють… — вона знову заплакала.
— Спасибі тобі!.. Не бійся!.. Все буде добре!.. — останні слова капітан вигукнув уже з порога, біжучи до машини.
На те, щоб зняти з постів двох своїх хлопців, пішло дві хвилини, не більше.
«Порушую, псую офіційне розслідування про кафе. Може, той, на кого ми тут чатуємо, саме в ці хвилини й з’явиться. Але так уже й буде. Баритися не можна. Хтозна, що вони зараз там виробляють з ним… — думав капітан, газуючи по вибоїстій ґрунтовій дорозі. — Даремно тільки автоінспекцію турбував. Рекетири на шосе й не вискакували. Доведеться вибачатися».
Пилипівці — невеличке мальовниче село під лісом, з тих неперспективних занедбаних сіл, майже половина хат яких, кинутих, напіврозвалених, ще недавно не мала господаря. І лише рік-півтора після того, як їх почали продавати городянам, обійстя стали відроджуватися, з’явилися нові будинки. Але жили тут здебільшого влітку, і цієї непривітної листопадової пори село було порожнє й безлюдне.
Горбатюк зупинив машину край села, вийшов, озирнувся, розмірковуючи, де може бути «бунгало» Цигана. Ліс огинав село майже з трьох боків. Де ж те узлісся, про яке він говорив Марусі?
І враз з одного боку капітан почув… музику. Майкл Джексон виспівував на повну потужність свої захопливо-ритмічні пісні.
— Вилазьте, хлопці! — схилившись до машини, сказав Горбатюк. — Побігли!
Хлопці миттю вискочили з машини.
— До зброї!.. Чує моє серце, буде стрілянина, — капітан вихопив з кобури пістолет, клацнув затвором.
Майже одночасно пересмикнули затвори хлопці. Пригнувшись, вони бігцем кинулися до похилої розвалюхи на узліссі, звідки линула музика.
Коли вони наблизилися, то крізь мелодійно-ритмічні вигуки Майкла Джексона почули враз нелюдський болючий стогін — виття.
Злодюги були настільки впевнені, що ніхто їх зненацька не заскочить, — навіть не замкнули двері.
Капітанові довго потім снилася ця жахлива картина.
Дикий лежав на лавці голий до пояса із зав’язаними під лавкою руками. А над ним стояв Циган і прикладав праску до його спини.
Пищенко і Рудий сиділи за столом і пили коньяк. На покутті, під іконами, стояв програвач, на якому крутилася пластинка. Меломан Пищенко не визнавав магнітофонів, тільки — платівки.