– Гурте! – закричав господар дому на повний голос. – Стадо наше ціле? Чи не скривдили тебе мої сусіди?
– Ні, ваша милосте, – відповів Гурт, підходячи. – Усі капловухі цілі, хай їм… – Знаючи характер свого пана, свинопас нічого не пояснював і не виправдовувався, а поквапився на своє місце за столом для слуг.
– Даруйте, шановні панове. – Седрик обернувся до гостей. – Я живу серед таких пройдисвітів, що, сер лицарю, вороги Господа нашого у Святій землі – просто янголи порівняно з ними. Одначе трапеза вже перед вами, прошу скуштувати, і нехай привітність хазяїна буде покутою за скромне обдарування мого кухаря.
Господар оселі лукавив – його кухар вважався найкращим в окрузі. Пряна свинина, зайчатина, оленячий окіст, дичина на рожні, риба, свіжоспечений хліб, пироги та медівнички подавалися до столу в надзвичайній кількості. Срібні кубки жодної миті не стояли порожніми – і невдовзі стало зрозуміло, що такий бенкет не потребує застережень. Седрик Сакс першим повернув голову до бічної двері, звідки пролунав вигук дворецького:
– Місце для леді Ровени!
Ледве стримуючи невдоволення, Седрик підвівся та шанобливо провів дівчину до крісла, призначеного для хазяйки дому. Коли Ровена з’явилася, всі присутні підвелися.
– Не носити мені вашого золотого ланцюга на турнірі! – прошепотів Бріан де Буагільбер на вухо абатові.
– Отакої! – усміхнувся чернець і підняв кубок. – Але будьте обережні – за нами спостерігають…
Помітивши спрямований на неї жадібний погляд храмовника, леді Ровена одразу ж опустила на обличчя прозоре покривало з візерунками, даючи зрозуміти, що їй це неприємно.
Дівчина і справді була надзвичайно гарна.
Висока і при цьому граційна, леді Ровена була сповнена життя. Її ясні блакитні очі під темними шовковистими бровами променилися лагідністю, одначе було видно, що вона звикла наказувати. Густе рудувате волосся, зібране у вишукану зачіску та прикрашене коштовностями, відтіняло сліпучу білизну обличчя і довгої шиї, на якій висів золотий ланцюжок зі скринькою, у яких зазвичай зберігають частинки реліквій. Руки дівчини були обнизані каблучками та браслетами, а широка верхня сукня – зіткана з найтоншої східної тканини. Під нею була ще одна – шовкова, кольору морської хвилі, але це не приховувало її гнучкої та сильної фігури.
– Сер лицарю, – вимовив Седрик, який помітив рух своєї вихованки, – щоки саксонських леді не звикли до сонця, і вони не витримають палких поглядів хрестоносців!
– Леді Ровено, – поспіхом утрутився абат, – покаравши сміливість мого друга, ви караєте й нас, позбавляючи насолоди милуватися вашою вродою… Дозвольте сподіватися, що ви не будете такою жорстокою на турнірі!
– Я не охочий до цих розваг, – пробурчав Седрик, – і ще не вирішив, чи варто нам вирушати в Ашбі.
– Випадок надає вам змогу прибути туди в супроводі нашого загону…
– Шановний сер Еймер, – зверхньо перервав настоятеля саксонець, – досі я не потребував нічийого захисту, крім власного меча та вірних слуг. Якщо ж ми й поїдемо туди, нас супроводжуватиме сер Ательстан Конінгсбурзький зі своїм почетом. Дякую за пропозицію та піднімаю кубок за ваше здоров’я!
– A я, – вигукнув Бріан, – п’ю за прекрасну леді Ровену, гарнішої за яку немає в усій Англії!
– Облиште свої компліменти, сер лицар, – промовила дівчина, – і не марнуйте запалу. Краще повідомте нам останні новини з Палестини.
– Їх не так уже багато, якщо не враховувати чуток про перемир’я із Саладином…
Храмовника безцеремонно перервав Вамба, який сидів позаду свого пана у власному блазневому кріслі, прикрашеному вухами віслюка.
– Перемир’я з невірними мене просто зістарили! – сумно промовив блазень. – Пам’ятаю їх аж три – по одному разу на п’ятдесят років. Отже, мені зараз півтораста років.
– Присягаюся, що ти помреш не через старість. – Буагільбер скосив очі на роздебендю, упізнавши в ньому одного з простолюдинів, що зустрілися дорогою. – Тебе, балакуне і брехуне, вб’ють набагато швидше, якщо ти так само вказуватимеш шлях панам, що заблукали, як сьогодні мені й абатові.
– Що я чую, приятелю? – не без похвали в голосі вигукнув Седрик. – Тебе ж треба просто висікти за такі справи! Я бачу, ти так само брехун, як і блазень.
– Скільки завгодно, дядько Саксе, мені байдуже. Одначе той, хто взяв дурня за радника, уже й напевне може йому вибачити…
Зіщулившися, блазень зверхньо поглянув на слугу, який чекав на кінець його промови, і тільки сліпий не впізнав би в ньому зараз шляхетного лицаря-храмовника. Слуга повідомив, що незнайомий мандрівник просить дозволу переночувати під захистом міцних стін Ротервуда.