Рендалл швидко силкувалась згадати пари Діана Керна — ті, на яких їх учили лікувати, а не ламати кістки з почуттям любові, — і спробувала спрямувати тонкий потік енергії просто в груди Бентен. Енергія — майже зрима — розбилась на сотні крапель і впала донизу. Нічого не змінилося.
— Діке, що робити?
— Нічого, — координаторка присіла навпочіпки, опустивши поділ спідниці в калюжу крові, проте не звернула на це уваги. Її довгі пальці уважно пробіглись по руці студентки вгору, тоді торкнулись грудей. — Нічого не зробити. Вона вся витекла, її сила. У цю твою схему. А те, що не витекло, вже висотують знаки, і процес не спинити.
Бентен повела очима вбік.
— Тут ще хтось?
— Діке.
— А… — дівчина зітхнула й замовкла.
Рен зціпила зуби. Чого були варті всі ті місяці навчання, коли вона не могла, просто не могла повернути життєву силу Бентен, яка лежала перед нею. Не могла повернути втраченого в тіло, котре ще конвульсивно трималося, але за хвилину чи дві мало втратити божественну душу, яка чіплялася за нього, і обернутися спорожнілою оболонкою.
— Спершу Гермес, тепер ти… — прошепотіла Рен здушено. — Чому це переслідує мене? Я ж не богиня смерті.
— Гермес? — перепитала Бентен. Її голос наче поглинало щось ізсередини — щось, що обтинало ниточку за ниточкою. — Отож ви вже були в минулому? Хоч я й казала вам…
— Так, була, а звідки ти… о боги, не час для цього.
— То я спізнилася…
— Зажди. Я зв’яжуся з кимось із Академії… Аматерасу, Керн, хтось… Хамсіне! Допомогу. Поклич допомогу! — вигукнула Рен, розуміючи, як далеко Академія. І які холодні пальці Бентен.
Діке натомість торкнулася її чола:
— Що ти сказала щойно, Акай? Чому «спізнилася»? Кажи правду.
Відповіді не було.
— Котра година? — перепитала Діке, повертаючись до Рен.
Та кинула погляд на великий годинник на стіні — стрілка завмерла на позначці близько десятої.
— Богине Савітрі, вибачте. Так наказала велика Герес… Вона знає: всі помруть. Вона не хотіла цього… — Бентен лепетала все тихше, все нерозбірливіше. — Заберіть рештки моєї енергії. Використайте їх на добру мрію. Перш ніж усе… розтане…
Вона потяглась угору руками, ніби хотіла обійняти когось невидимого чи вітала його, радо й усміхнено, а тоді її тіло обм’якло і руки безвольно впали. Хоч якою була мрія, здійснена тут, вона взяла собі не лише кров мрієрости, а й її життя. Рен була певна, що це надто висока ціна за будь-чиє бажання.
— Твій вітер скоро передасть повідомлення? — тихо мовила Діке, підводячись.
— Яка тепер різниця? — відповіла дівчина, переборюючи бажання розридатися: не було на це часу.
Останнє бажання Бентен належало здійснити негайно. Тож вона приклала долоні до закривавлених грудей загиблої, проказала кілька церемонних слів і заплющила очі, щоб не бачити, як по зап’ястях почали витися тонкі цівки енергії, зблискуючи, мов міріади зірок, які народжувались, горіли і згасали в цьому Всесвіті.
Рен здавалось, що наступні кілька хвилин — годин? — днів? — пройшли повз неї. Хтось підходив, хтось термосив її за плечі, намагаючись підняти на ноги. Очі відмовлялися бачити, що відбувається, і довго-довго перед ними стояли лише кров та чиста енергія, котра в’ється вгору по руках. Рен зібрала її всю і помістила в колбу, як і ту енергію, котру подарував Історик.
Коли прийшли Аматерасу з Одіном, дівчина нарешті отямилася й зрозуміла, що досі сидить на холодній долівці, на напівстертих слідах схеми вирощування, де засохла чорною кіркою кров Бентен. Хамсін повернувся до неї легким поколюванням у зоні ребер і поцілував біля кожного вуха, щоб хоч якось підбадьорити.
— Савітрі, — Аматерасу вивищувалась над нею, як обеліск, закутаний у темно-червоний атлас. — У вас є два речення.
— Ми прийшли. А вона вже вмирала, віддаючи все своїй схемі, — видушила з себе Рен.
— Дякую за версію. Діке, ви були тут?
— Так.
— Розкажете?
Діке з готовністю підвелась, і раптом її обличчя побіліло ще сильніше, ніж завжди.
— О боги, Рендалл, ти ж казала, що ще десята! — координаторка, яка підвищувала голос раз у ніколи, скорчилася, хапаючись за груди.
Рен позирнула на годинник — там дійсно була майже десята. Досі. Стрілки не рухалися.
— Оце я дурепа… — видихнула Діке. І повалилася на підлогу.
Рен мов ошпарили. Вона кинулася до координаторки, але напоролася на щит.
— Спокійно, Савітрі. Це минеться, — буркнув Одін, котрий накривав тіло Бентен тонким покровом.