«Сатьяване! Сатьяване!» — жебоніли голоси, як перегук струмків.
— … — Рен смакувала дивне слово, яке виринало в пам’яті. Воно було гарячим, далеким і пахло прянощами, визволяючи її зі скляної в’язниці.
Коли дівчина заплющила очі, то побачила, наче крізь брудну шибку, лапате зелене листя з прожилками, білу колонаду, повиту вогняно-червоними квітками, і напівпрозорі запони з легкої тканини, які розвівались від подихів теплого й ароматного вітру. Вітер, здавалось, жив тут і вдихав життя в кожнісіньку складку занавісок. Геть як Хамсін, теплі обійми якого Рен відчувала крізь сон.
— Сатьяване, Сатьяване! — кликав незнайомий глибокий голос. — Мені личить, Сатьяване?
Тоді Рен помітила чоловіка, який стояв спиною до неї. Перед ним кружляла в новому вбранні ставна дівчина. Що вбрання нове, Рен не сумнівалася. Вона піймала себе на думці, що ось-ось зможе точно сказати, звідки і коли обновки привезли. Багряна краса нагадувала одіж Адіті — червоне з золотом, багата вишивка і шаль, перекинута через плече. Руки дівчини вкривали вигадливі візерунки, наче плетиво золотисто-мідної павутинки. Темне волосся вабило погляд, з вух спускалися вигадливі сережки, проте роздивитись обличчя ніяк не вдавалося.
Чоловік схвально кивнув і відказав:
— Ти чарівна, мов квітка лотоса, Савітрі!
Коли Рен прокинулась, її оточували прозорі стіни. Хамсінове тепло зникло без сліду.
«Хто ти, Савітрі?..» — знущально продзвеніли голоси і розтанули в ранковій тиші. Чи полуденній. Чи вечірній. Дівчина не знала, яка пора дня. Зіґфрід колись давно — наче в іншому житті — казав не слухати голосів. Та її несподівано вабив шанс торкнутися давньої і, мабуть, важливої історії, котра розгорталася в житті принцеси Савітрі. Тієї, яка дала їй свої ім’я та душу.
Не минуло й кількох хвилин, як прийшла Аматерасу: вислухати історію від «головної підозрюваної». Головна підозрювана була певна, що директорка ламає комедію.
— Попросіть Діке вислухати мене, — запропонувала Рен очевидний варіант. — Адже, попри проблеми з пам’яттю, їй до снаги розрізняти, де правда, а де брехня.
— Вона наразі не може застосовувати своє напрочуд помічне вміння, — відрізала директорка. — Та вихід ми однаково знайдемо. Витрачайте час із користю, поки не можете відвідувати заняття.
Витрачати час із користю не вдалося: оскільки було заборонено будь-кому навідувати Рен без особистого дозволу директорки, то в «головної підозрюваної» навіть книг не знайшлось, аби почитати. Дівчина спробувала відправити Хамсіна до Нікти з вісточкою. Проте вітер не зміг покинути ізолятор, і йому це вельми не сподобалось.
Надвечір — за мірками Рен — зазирнула Діке.
Вона підійшла до скляної стіни впритул і стиха привіталася. На обличчі координаторки боролися бентежні емоції, геть не притаманні їй. Тонка долоня лягла на скло.
— Привіт. Скажу одразу: я давно мала підозру, що в тебе коїться щось дивне з пам’яттю, — Рен вирішила розповісти це одразу ж, щоб розвіяти тривогу Діке. — Але, коли це тебе турбує, то я знайду шлях порозумітися з Аматерасу. Вона не дурна, і я теж.
Чорнявка мовчки кивнула, тоді поклала і другу долоню на скло, ніби планувала протиснути його наскрізь, і спитала:
— Якщо ти вже дізналася про мою проблему, то хочу поставити кілька питань. Коли можна. Ми ж давно знаємося, правда?
— Так. Майже два роки. Ти й цього не пам’ятаєш?
— Довго пояснювати. Але я про це , не хвилюйся.
— Гаразд, — Рен підійшла до скляної стіни зі свого боку і приклала руку навпроти тонкої долоні координаторки. — Можеш не критися. Мені добре відомо, як воно — не мати спогадів і чіплятися за уривки, розсипані всередині.
Вуста Діке торкнула усмішка.
— Тоді скажи, Рендалл: чи ми друзі?
— У певному розумінні.
— І ти не вбивала Бентен Акай?
— Ось дурниць не питай.
— Гаразд. Тебе виправдають — тебе й Енліля. Я суддя. Я — найкраща суддя. Мій професійний обов’язок — досягти того, щоб тебе звільнили. Але мені доведеться зважитися на зміни. Чи зможемо ми й тоді підтримувати товариський зв’язок? У певному розумінні.
— Не знаю, — Рен стенула плечима, подивована тим, що Діке — незворушна Діке — сама заговорила на цю тему. — Май на думці, що серед моїх найближчих друзів — богиня ночі, яка може знищити нас порухом пальця; бог вина, котрий постійно приховує щось; кандидат у Тріаду з роздвоєнням особистості, одна з яких хоче вбивати… О, а ще я кохаюся з найбільш неврівноваженим вогневиком в Академії.