Губи задрижали, хоч як Рен силкувалася стримати хвилю гіркоти, яка накотилася на неї, та Зак однаково помітив це. Він спохмурнів і тихо наказав:
— Савітрі, знаєш, я тут подумав: годі з тебе. Відійди до протилежної стіни.
Дівчина послухала його, але аж ніяк не очікувала, що Закс оживить свій вогонь, і — всупереч усім законам — скло посипалося додолу, мовби хтось розкришив його. Надривність сирени змусила здригнутись. А хлопець лише примружив одне око і покрутив пальцем у вусі.
— Ми звідси звалюємо, — заявив він упевнено і схопив Рен за руку. — Ух, та ти змерзла!
— Заку, зараз прийде Ама і…
— І я скажу їй , що про це думаю.
На виході з ізолятора їх перестріли — та не директорка, а професор Одін. Він перепинив шлях утікачам і спокійно спитав:
— Кандидате в Тріаду Нортоне, ви розумієте сповна, що робите?
— Цілком.
— Тоді поверніть Савітрі до ізолятора. Нічого їй там не станеться. Тільки-но ми розберемось у цій ситуації, то…
— У вас же немає способу дізнатись правду про той вечір, так? — спитав хлопець. — У вас є лист Бентен Акай — більше нічого. Віддалений дім, заблокований від проникнення ваших сил — ідеальний майданчик для вбивства, так? Але це Бентен покликала Рендалл прийти туди. Я свідок того, що вона приперлась побалакати саме напередодні. Вона перша. Рен не вибирала цього місця, вона, відповідно, не могла підготувати всі ці блоки. А якби й могла… В ім’я Зевса, не могла ж! А Енліль узагалі не в місті. Схаменіться вже.
— Нортоне, — почав заступник директора повільно. — Ми все вирішимо. Якщо тут справді немає провини Савітрі й Енліля…
— То я про це дізнаюся, — до розмови влився четвертий голос, і з темряви коридору вийшла Діке.
Дівчина вдихнула і видихнула, а тоді дістала з кишені срібні ножиці. Рен одразу ж упізнала їх — цими ножицями подруга обрізала по одному пасму щоразу, коли їй потрібно було дізнатися про те, чого вона знати ніяк не мала б, чи непомильно відкрити правду.
— Мені знадобиться Ніколас Ньєрд, — Діке перевела погляд на Одіна. — І я зможу безумовно точно відтворити події минулої ночі.
— Студентко, — спохмурнів професор, — директорка попереджала, що це вміння надто виснажило вас і не варто…
— Та в ім’я справедливого суду! Мені не потрібні ваші застереження — мені потрібен Ніколас Ньєрд. Негайно.
Перше пасмо впало на підлогу, і Діке відчула, як щось відривається і від її серця. Так було завжди. Волосся належало обрізати невеликими пасмами, бо якщо зітнути все зразу — вона можевигоріти. Вигоріти — це назавжди. Ті, хто вигоряє, більше ніколи не кажуть і слова, і ніхто не знає, куди мандрують їхні душі, котрі покидають тіла чи ховаються десь на споді. Але що є життя без ризику?
Нік робив усе правильно. Повільно й виважено. Ніч в Академії, і пуста аудиторія, і Нік, котрий обрізає її волосся на її ж прохання. Якщо то буде останнє перед тим, як вигоріти, вона й не проти.
Діке зіщулилася на широкому твердому стільці. Поки ще нічого не змінилося, але після півночі — після півночі тепер може статися все. Адже саме на стику двох діб зникає. Сила чи прокляття — вона не думала про це. Такої жертви вимагала велика Феміда, і жоден суддя не міг відмовитися від своєї ноші. Діке була зразковою суддею. Але — вдома. А сьогодні все мало закінчитися.
— Ніку, ти ображаєшся на мене? — тихо спитала вона після того, як ще кілька чорних пасом упали на землю мертвими зміями.
— За що? — тон голосу Ньєрда ні краплі не змінився. Як добре.
— За те, що я роблю. За те, що попросила зробити це. Я ж не впевнена в результаті. — Вона подивилась на свої схрещені на колінах руки, і вони видались їй надто тонкими, як і ниточка надії на успіх. — Можливо, я згадаю все, а можливо, зітру. Та я ж навіть не знаю, ким буду цього ранку!
Вона глибоко вдихнула. Озвучувати свої страхи теж було дивно. Але так вони наче маліли і втрачали вагу.
— Як наче ти раніше знала себе, — хлопець опустив ножиці, взяв у долоню довге пасмо і пропустив його крізь пальці.
…Коли Ньєрд закінчив стинати її волосся, Діке провела пальцями по потилиці й намацала короткі пасма.
— І… і що ти думаєш зараз? — у Ніковому голосі проступило хвилювання. Зовсім трохи.