— Похибки? — перепитав Тот, поправляючи окуляри. — Побійтеся Стовпів Всесвіту, тут немає місця для похибок. Звісно, помилковими можуть бути ваші звіти й трактування, але я вірю, що спільно ми досягнемо найкращого результату, еге ж?
Аномалії, сподівані чи ні, падали відголосами битв і навалами чудовиськ, туманами, що сіяли паніку, накочувалися в тінях і зримих образах — так невпинно, мовби хтось за межами Академії боявся її і прагнув роздушити, змести, стерти на попіл.
Після того як до аномалій, що падали на Академію ледь не щодня, додалася загроза проникнення з тіньового боку, нагляд за територією значно посилився. Професор Тот вирішив поділитись зі студентами своїми методами прогнозування загроз, щоб хтось, окрім нього та Хранительки Намиста, робив це у вільний від навчання час. Тим більше, Інанна покладалась виключно на своє «чуття», а викладач морщив довгого носа при слові «чуття» і бурмотів про абсолютні ненауковість і ненадійність такого методу.
— А що це за позначка? — Дітріх обережно торкнувся крапельки на мапі, яка щойно виникла і стрімко розросталася. Після дотику студента вона набула обрисів білої осяйної брами.
— Це… — викладач схопив ротом повітря. — Це, студенте Дітріх… це вже цілковито неможливе!
Тот розвернувся так різко, що окуляри зірвалися з його носа і повисли на срібному ланцюжку. Професор клацнув пальцями, прошепотів щось і розчинився в повітрі. Адіті спохмурніла й вибігла в коридор. Певна річ, інші студенти кинулися за нею.
Біла арка вже танула, коли студенти висипали на подвір’я. Тот попередньо оточив їх захистом, проте це виявилось зайвим — не знайшлося перед головним корпусом жодної непередбачуваної аномалії. Там стояла жінка — й діловито озиралася.
Рен бачила її вперше, та аура незнайомки викликала підозру, що гостя — з Академії. Горда постава і точені риси уподібнювали її до статуї.
— Чи це Академія богів? — спитала жінка обережно, ступаючи вперед. Колосальна енергія, яка струменіла від неї, була майже видимою, проте не тиснула.
— Це Академія Аматерасу, перше пристанище молодих богів перед їхнім виходом у танець Всесвіту, — церемонно сказав Тот, не відриваючи погляду від обличчя незнайомки.
Проте за мить уся його церемонність зникла, і викладач ледь не з розпростертими руками кинувся до жінки. Вона хитнулася вбік, уникла обіймів професора і вказала рукою в бік головного корпусу, розсипаючи з очей гнівні блискавки:
— І хто спроектував ?
Тот обсмикнув рукави піджака і знічено відповів:
— Що ж… і я радий бачити тебе, Афіно Паллас.
Жінка вдруге зиркнула на шпилясті вежі й хмикнула.
— Хто директор зараз? Як просувається відновлення Намиста? Як… — Тут обличчя гості застигло. — Як, заради вершечка Олімпу, сюди потрапила?
— Афіно, ти в нас богиня мудрості, — зітхнув Тот. — Кому, як не тобі, знати, як ти сюди потрапила?
— З’явилася брама. Незнайомі координати, жодних супутніх сповіщень. Я відчула, що мушу піти, тож пішла. І ось я тут, — вона розвела руками. — Не знаю. Справді.
Раптовий здогад вихопився в Рен, і вона вийшла вперед зі студентського гурту.
То була химерна теорія, та дівчина помітила його — слід, який залишився на місці воріт ледь помітною цяткою енергії і вплітався в ауру Афіни. Сила, котру Рен не могла ні з чим сплутати, — сила мрієрости. А отже — можливо — незнайому богиню привела в Академію вирощена мрія. А що Рен знала, хто три місяці тому пожертвував життям заради здійснення дуже складного, протиприродного при розірваних Нитках бажання, то картина врешті склалася в одне ціле. І пробудила млосне відчуття власного безсилля, про яке Рен тепер повсякчас нагадували невдалі спроби торкатися мрій.
— Я й не знала, що Бентен здатна на щось таке… — Рен сиділа, підібгавши ноги, на підвіконні та сьорбала чай із великого смугастого горнятка. Після того як Тот і Афіна привели її до кабінету директорки, дівчина озвучила свою теорію: Бентен Акай виростила мрію, що відкрила цей перехід. Адже та схема, котра вартувала їй життя, була спрямована на щось неймовірне, таке, що виходило за межі дозволеного. Далі Рен з інтересом спостерігала за здивуванням, із яким викладачі зазирали до кабінету і бачили гостю. Афіна ж не виказувала особливих емоцій. Найбільше — вона звела брову, коли почула, що Аматерасу— чинна директорка.
Лакшмі висловила слабку надію на те, що перехід, пробуджений Бентен, цілком можливо, став першим кроком до того, що Нитки починають налагоджуватись. Аматерасу на мить дуже втішилась новині, проте тут же згасла, мов її виснажував навіть прояв радості. Афіна, як виявилось, ні сном ні духом не відала про жодну Бентен Акай. Натомість вона розпитувала про життя Академії: цікавилась зникальниками, предметами, успішністю… Вона говорила швидко і багато, згадуючи імена, котрих Рен не знала.