Сон обірвався, і день після того був довгим, нудним і безбарвним, наче дівчина спостерігала за ним через брудне скло і світ довкола обернувся вигадкою, а світ у снах проступав дедалі реальнішим.
Провалля наступного видива повернуло Рен у тунель, де троє — Савітрі, Сатьяван і безіменний бог смерті — рухались до царства, куди живим немає входу.
— Я благословляю тебе, найбільша мрійнице, — громовий голос промовляв урочисто. — Повертайся назад і проживи щасливе життя. Наступного разу я прийду по вас не скоро, але тоді поведу з собою обох.
Савітрі вклонилась і завмерла так, наче хотіла сказати ще щось. Рен відчувала її напругу, як власну. Гострі голочки танцювали шкірою.
— Тут легенда закінчується, принцесо, — бог смерті, мабуть, умів читати думки. — Ти житимеш довго та щасливо — поруч зі своїм коханим, за яким ішла так уперто й відважно. Ти станеш гордою правителькою, яка ніколи не здається. Та далі — не можна. Далі — мертві й вищі.
Принцеса, проте, похитала головою і приклала руку до грудей.
— Отут… — її голос лився тихо, проте впевнено. — Отут, у глибині, я не хочу йти назад. І мрію дізнатися, що далі, значно далі — за гранню нашого світу.
— Людині не дано осягнути цього, — відказав бог смерті. — Ти повернула те, що належало тобі, й тепер воно твоє. Ти сміливиця, але — людина.
— Але якщо…
— Смертна не піде далі, принцесо.
Запала мовчанка, в якій вчувалося, як краплі води розбиваються об кам’яну долівку, присипану попелом.
— Твоя легенда закінчується тут, — нарешті відповів бог. — Якщо наступний поворот Колеса Долі дасть піти іншим шляхом — ти дізнаєшся відповіді.
— Я мріятиму про це, — Савітрі всміхнулась, а тілом Рен пробіг струм.
Вона відчула: це кінець.
Історія, котру розповідали голоси, закінчувалась тут. Мала закінчуватися. Вона знала все, що далі. Принцеса з легенди повернула свого коханого до життя і правила поруч із ним довгі роки, захищена благословеннями богів. А потім померла. А потім переродилась у ній, у Рендалл, і прийшла в Академію з даром мрієрости.
Але щойно історія добігла завершення, налетіли голоси.
«Ти не богиня, Савітрі, — щебетали вони. — Бачиш, ми знаємо. Принцеса. Маленька буремна принцеса. Але не богиня. Ходімо до Сатьявана, Савітрі. Чи хто ти? Ходімо!..»
Несподівано всередині стрепенулося бажання погодитись. Погодитись на все це — на тепло і затишок, на мірне життя десь там — де вона вже була.
«Що за дурниці? — запротестував внутрішній голос. — Ти тільки хотіла дізнатись до кінця свою історію! Але тепер — час на нову сторінку».
«Час іти!» — наказали голоси.
«Я нікуди не йду!» — озвався внутрішній голос, але його заглушили.
Рен відчула: тіло наповнює незвичайна полегкість. Усе правильно і тепло. Усе явно і просто. Усе очевидно.
Не богиня. Не богиня. Принцеса. Маленька буремна принцеса. Вони весь цей час казали їй правду. Ось чому їй було так важко. Ось чому вона не могла нічого. Ось чому була такою слабкою на тлі інших.
«Сатьяване, мені личить?»
Сукні, котрі розлітались від її танцю. Квіти лотоса. Шовки. Смарагди. Золоте шиття. Візерунки на руках. Червоні квіти. Білі квіти. Жовті квіти. Дзвінкі браслети.
«Де мої браслети? Де мої браслети, Сатьяване? Ті, які ти подарував мені».
Дзелень.
Холодні на дотик золоті намистини на Ніктиних зав’язках. Срібна брошка від Енліля.
«Це твої прикраси! Отямся!»
Блиск сліпив, музика лилася.
Рен здалось, що зараз у ній дуже багато Рен, одна з яких Савітрі, інша видавалася кимось незнайомим, а тієї, котра була би власне Рендалл, не існувало. І голоси вчепилися в це, бо бачили її наскрізь, бо чули все те, що завихрювалося в ній.
«Хто ти? Ти тут ніхто. Тебе немає тут. Ти маєш бути принцесою. Ти ж бачила».
Невідома сила виштовхнула її вперед — і Рен побачила дійсність. Каштанове волосся, розметане на подушці. Зблідла шкіра і страшні синці під очима — на противагу смаглявій Савітрі з чуттєвими вустами. Рен здригнулася: ця бліда оболонка лежала в госпітальній палаті. Коли вона там опинилася? Як давно вона там? Коли сон став реальністю, а реальність — сном?
«Бачиш, тебе вже немає», — промовили голоси майже урочисто.
«Е ні. Ось вона я».
«Тебе немає. Ти помилка».
Дівчина, яка лежала на ліжку внизу, здавалася знайомою і незнайомою водночас. Але смаглява красуня у вишитих шовках теж була незнайомкою.
«Є лише Савітрі», — пролунало всередині з новою силою.
«Може, й так, — погодилася та, що була всередині й зовні водночас, розірвана між спогадами і світами. — Та я — це я, Мойри б вас забрали. І я тут. Більше ніщо не має значення».