— Кого залучимо? Ніхто більше не здатний мандрувати між світами, Рендалл. А я сам, як ти розумієш, не встигну зазирнути в кожну шпарину. Тільки не дивись оцим співчутливим поглядом. Не хочу, аби ти запам’ятала мене таким.
— А ти не говори так, наче збираєшся кудись іти, — хмикнула дівчина й спробувала віджартуватись: — І — о ні, я запам’ятаю тебе як нестерпну, нахабну і мою улюблену божественну заразу.
— Мушу зауважити: це не зовсім те, чого б я хотів.
— Ця людина, яку ти шукаєш, — нагадала Рен. — Я її знаю?
— Ні. Та вона колись навідувалася до Академії.
— Як її звуть?
Закс подивився важким поглядом за вікно і мовив тихо, наче слова розтинали йому горло.
— Ґайя.
Смакуючи ім’я, Рен намагалася згадати, де чула його раніше, бо ж чула, достеменно, і то не раз — але зараз спогади вислизали з думок. Натомість дівчина відчула, як її безжурний супутник Хамсін зворухнувся, і його руки — незримі ще, але вже теплі — зімкнулися довкола неї.
«Ти забула, моя богине..» — прошепотів вітер їй у ліве вухо, цілуючи його під мочкою. «Та я нагадаю тобі…» — видихнув він у праве, і дотик вітру пробігся по її конспектах і видобув з одного рекламну брошуру, яка повідомляла, що «в «Меделін» — найкращі коктейлі до свят!» Один із трьох дарів Історика. Жоден із них ще не став у пригоді, але ось цей — Рен пригадувала достеменно — таємничий чоловік радив використати в момент, коли вона опиниться перед стіною. І лише мандрівник — Зак — зможе привести її туди.
— Якось ти казав, що поруч зі мною відчуваєш наближення перемоги. Тож не питай і просто повір: сьогодні нам необхідно потрапити в «Меделін». Це в іншому світі. Зможеш? — Рен тицьнула хлопцеві під носа брошуру з адресою.
Червоні очі блимнули зі здивуванням, але тоді Зак смикнув плечима, хлопцева рука зімкнулася на зап’ясті Рен і вже шарпала її у вир нової мандрівки.
Вони прибули, як звично, в лютий снігопад. Різка зміна температури примусила Рен зіщулитись — светр і темні джинси раптом виявилися напрочуд тонкими, а найменший порив вітру пробирав до кісток. На щастя, всього за кілька метрів попереду, на першому поверсі старовинного будинку, світились яскраво-жовтим вогнем усі вікна, а на розі виднілась дерев’яна вивіска, яка сповіщала, що «Меделін» — тут. Навпроти кав’ярні барвистий бус, обвішаний гірляндами, вселяв радість самим своїм виглядом.
Рен стріпнула з волосся сніг і потягла хлопця до дверей, де чекало рятівне тепло.
За кілька хвилин Закс уже займався улюбленою справою: гасив і запалював свічку на столі, час від часу змінюючи колір її полум’я. Малинові, салатові, сині та сріблясті вогники танцювали в його очах.
Рен мовчки надпила каву — цього разу з медом і корицею. Помаранчева чашка гріла руки.
— Вирішуй, що спершу: ти розповідаєш, що ми тут робимо, чи замовляєш десерт? — спитав Закс, коли полум’я набуло помаранчевого, як і його волосся на сонці, кольору.
— Десерт, — із ентузіазмом заявила Рен, розгортаючи меню, бо вона й сама не знала, навіщо вони тут, і що це принесе, і чи принесе взагалі будь-що, але ж Історик казав… — Отож мені оцю шоколадну штуку. І таке з желейкою. Або… Заку, ти слухаєш?
Але він не слухав. Дівчина підвела погляд і зрозуміла: щось погане сталося. Хлопець позирав повз неї. Обличчя його зблідло, очі розширилися, пальці потягнулись до браслета на зап’ясті.
Рен і собі озирнулась, очікуючи побачити біля входу щонайменше Сансару Іґґдрасіль з почтом. Проте там не було нікого зі Стовпів, ані Мойр, ані розгніваного Одіна. У кав’ярню щойно зайшли — з вигляду типова собі пара — і шукали, куди б присісти, бо «Меделін» не тішив наявністю вільних місць цього вечора.
— Можна до вас? — безпосередньо спитала дівчина, підійшовши до їхнього столу на чотирьох.
— Звичайно, — відповіла Рен і вказала на два вільні стільці.
Хлопець допоміг супутниці зняти брунатне пальто та сіро-синій шалик, і вони вмостилися вивчати меню, прихилившись чолом до чола, а тоді вдвох рвонули робити замовлення.
— Заку, що сталося? — Рен легенько наступила другові на ногу.
Губи хлопця заворушились, але з них не злетіло жодного звуку.
— Що сталося, Нортоне? Прийди до тями, — прошепотіла вона вдруге.
— Це… — він безсило опустив голову на руки і видихнув так, наче скинув важелезний вантаж. — Це нереально…
Незнайомці небавом повернулися з двома чашками чаю і весело перезирнулись.
— Познайомимось, може? — запропонувала дівчина.