Вона всміхалась сонячно та мовби казала всім своїм виглядом, що знає велику таємницю. Волосся кольору ясної міді, каро-червонясті очі — відкриті, жваві, проте з лукавинкою.
— Я Рендалл.
— А я Ґайя!
Рен втягнула повітря носом, сподіваючись, що ніхто не помітить її збудження. Шанс, що це та сама Ґайя, — який він? Судячи з реакції Закса, високий.
— Еміліуш, — сухо додав її супутник — блідий чорнявий хлопець із настороженим поглядом у близько посаджених очах.
— Закс, — видихнув Зак ледь чутно.
— Як-як? — Ґайя перехилилася через стіл. Вона взагалі рухалася весь час, наче їй зовсім не сиділось на місці: то шарпала потріпаний шалик, то поправляла довге волосся свого друга.
— Закс. Нортон.
— О, Нортон! — мідноволоса дівчина сплеснула в долоні, і Зак аж здригнувся, а тоді з надією подивився на неї. — Я, певно, десь чула це прізвище! — Ґайя задоволено заплющила очі і сьорбнула чай. Здавалось, вона насолоджується кожним ковтком, кожним вдихом і кожним словом.
— ? — луною повторив Зак.
Супутник Ґайї кивнув і пояснив:
— Не розпитуйте, будь ласка. У неї…
— Геть не обов’язково про це всім казати! — дівчина штурхонула чорнявця і всміхнулась. — Ну, в мене трохи проблеми з запам’ятовуванням імен… Іґнісе, лише поглянь на цю триповерхову шоколадну красу! — дівчина повернулась до свого друга і захоплено тицьнула пальцем у меню.
— Еміліуш, — шепнув він із притиском.
Ця невизначеність із іменами теж насторожувала. Погляд Рендалл ковзнув у бік Зака. Той втупився в свою помаранчеву чашку і не казав ні слова. І тоді вона врешті зрозуміла — а радше пригадала.
Далекого першого дня в Академії директорка обурювалася Нортоновою поведінкою, а Нут казала, що в його сестри були виняткові результати. Виняткові настільки, що про неї Рен згодом читала в підручниках. Легендарна Зірка Академії, попередниця Адіті Агні. І нездійсненні мрії Закса, які він так ревно оберігав від інших. І ці постійні подорожі в інші світи: завжди взимку, завжди схожі між собою кав’ярні, мовби в нього ось тут призначена зустріч, про яку одна зі сторін забула. Як вона забула і власне прізвище.
Ґайя Нортон, Закова старша сестра, — ось хто сидів поруч.
— Гей, Заку… — Рен діткнулася його руки. — Усе гаразд. Усе. Ти знайшов. Перемога.
Він зітхнув. Замружився і розсміявся — голосно та заливчасто. Іґніс-Еміліуш і Ґайя зиркнули на нього з пересторогою.
— Ох, ще одні психи, — шепнув чорнявець без злості в голосі.
— Від такого чую! — Ґайя взяла його за руку — природно, наче робила це часто.
— Ґайє, ви живете в цьому місті? — спитав Зак зацікавлено, коли вгамував сміх.
Рен піймала себе на думці, що в житті не бачила на його обличчі такого інтересу.
Ґайя та Іґніс перезирнулися, відповів хлопець:
— Ні. Ми, власне, постійно подорожуємо.
— І ви — разом?
— Ти певен, що доречно допитуватися про особисте життя в перших зустрічних? — хмикнув хлопець, і Рен примітила, що й він має потужну ауру — але геть відмінну від тих, які вона відчувала повсякчас в Академії.
Закс неуважно провів рукою по волоссю і повернувся до сестри.
— Ґайє, ти… щаслива? У тебе все гаразд? Ти задоволена життям?
— Ти що — з якоїсь секти? — Іґніс здивовано звів брови.
— Ану помовч! — обурилася сестра Закса.
— А може, вони стежать за нами, — пробурмотів її супутник.
— Ні.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю, і все. Ми маємо з ними поговорити.
Рен розсміялася.
— О ні, ми не з секти. Будьте певні.
— Авжеж, — кивнула Ґайя і повернулася до Зака: — А щодо твого питання, то так. У мене все чудово. Ми з Іґнісом багато бігаємо, але загалом усе гаразд. А в тебе, Нортоне?
— Теж чудово. У мене скоро випуск з університету.
— О, молодець! — Ґайя сплеснула в долоні. — Щось мені підказує, що ти найкращий студент.
— Саме так, — кивнув той і взяв Рен за руку. — Що ж, нам уже час іти…
— Уже? — здивувалася дівчина. — І ти нічого більше не скажеш їй?
— Скажу, — Заксові очі горіли. — Іґніс-Еміль чи як тебе там, щоб оберігав її ціною свого життя.
— Що за ідіотські замашки? Без твоїх порад знаю, що робити, — гонорово заявив чорнявець і поплескав себе по кишені. У ній щось дзеленькнуло, наче в’язка ключів.
— Ґайє… — Закс перевів погляд на сестру, мов прагнув увібрати її образ у свою пам’ять до найдрібнішої рисочки. — Неодмінно згадай, хто ти.
— Неодмінно, — кивнула дівчина, так само зосереджено розглядаючи Закове лице, а тоді додала з широкою усмішкою: — Ще колись перестрінемось!.. Ой, Рен Савітрі, зажди! Ледь не забула — у мене для тебе щось є…