— У тебе — для мене? — перепитала та.
Ґайя кивнула впевнено:
— Так. Раніше я цього не знала, але тепер бачу явно. Це саме для тебе!
З цими словами вона видобула з внутрішньої кишені пальта тонку, потерту брошуру, бережно загорнула її у дві серветки та обв’язала стрічкою, котру теж дістала з однієї з кишень.
— Тобі! — вона простягла імпровізований пакунок Рен, усе ще всміхаючись.
Після повернення в Академію Закс був задуманий і відсторонений, тож Рен вирішила його не чіпати. Врешті хлопець зняв з руки браслет — нитку чорних намистин, з якими він ніколи не розлучався, — і безмовно обмотав його довкола зап’ястя Рен.
— Довіряю тобі своє життя, — видихнув хлопець і торкнувся губами її руки.
Чорні намистинки були теплі і гладенькі на дотик. Рен подумки поклялася, що ніколи-ніколи не зніме прикраси. Бо за два роки спостережень їй здалося, що браслет — єдине, чим Закс дорожив і з чим не розлучався ніколи.
— Не будеш носити — і на тебе впаде кара небес, — додав він звичним знущальним тоном.
— А якщо загублю?
— Його важко загубити — втрутиться особлива магія, — Закс криво усміхнувся і, випереджаючи наступне питання, сказав: — Так, і розірвати його теж нелегко.
— Тобі не цікаво, що дала мені твоя сестра? — Рен намацала згорток у кишені.
— Ні, — похитав головою хлопець. — Вона дала це тобі… Що ти хочеш у віддяку? За те, що знайшла Ґайю.
— Нічого. Я ж із першого дня в Академії хотіла виростити цю твою мрію.
— Ось ти й зробила це.
— Не так, як планувала, — Рен поторсала сережку з крейдою.
— Однаково — ти привела мене до неї.
— А ти привів мене назад до Академії. Тоді, коли голоси… Коли я пірнула в історію свого минулого. Це була важка мандрівка, але мені вдалося повернутись, бо я побачила тебе і зрозуміла, де моє місце.
Рен пробіглася пальцями по браслету. Зак і далі всміхався. Момент щастя застиг — такий явний і простий, що хоч вставляй його в рамку і зберігай назавжди.
— Скоро весна, — видихнула дівчина, і з цими словами відчуття щастя вивітрилося під вагою змін, які мали настати.
Весна. Випуск Тріади. Усе закрутиться. Усе розірветься. Або — зростеться. Рен не знала.
— Я маю сказати тобі щось, — прошепотів Зак. — Я звідси не піду.
— Це ж як? А випуск?
— Ама про це ще не знає. Але є причини. Вони переконають її. Вони — вагомі. — Хлопець сховав руки в кишені і втомлено всміхнувся. — Тож не турбуйся щодо весни. Я буду тут із тобою.
— Це чудово, — впевнено видихнула Рен, заразом визнавши, що вона таки не хотіла, щоб він залишав ці стіни.
— Так. Це чудово, — погодився Зак. — Це куди більше, ніж я міг розраховувати.
Коли вдома Рен розв’язала стрічку і розгорнула серветки, брошура від Ґайї Нортон випала на стіл і розгорнулася на першій сторінці. Під стертою і розірваною в кількох місцях синьою обкладинкою ховалися сторінки пожовклі, місцями поплямлені. Вигадливий шрифт повідомляв, що ця книга належить студентам Академії.
Рен прочитала назву, і серце забилося сильніше. Бо виявилося, що автор — великий бог часу, іменем першої Тріади уповноважений директор Академії богів, професор Крон Осс. Брошура звалася «Компресія часу: теоретичні аспекти та практичне застосування».
Рен знала, що не мусить вивчати компресію. Аматерасу не прагнула від неї здійснення своєї мрії. Намисто вже зросталося, сила мрієрости поверталася повільно й рідко озивалась у ній… Та було в цьому бажанні щось таке ірраціональне і привабливе, що дівчина кинула всі сили на освоєння науки Крон Осса.
Історик, який одного дня підказав їй, куди йти, щоб зустріти Ґайю. Ґайя, яка віддала їй брошурку колишнього директора Академії. Не могло це бути випадковістю. Не могло це бути просто збігом, який зовсім не потрібен Всесвітові.
Коли настала весна, здавалося, що все остаточно стане добре. Навчання сяк-так піддавалося, Зак знай усміхався, ніхто з тіньового боку більше не приходив, і складалося враження, що навіть утомлена Аматерасу жвавішає.
Проте одного ранку на подвір’ї Академії з’явилась річ, якої там раніше не було. На місці мармурового фонтана здіймалася прямокутна брила, вища за дах. Усі її грані були вимережані геометричними візерунками, котрі вгризалися глибоко в камінь. Коли промені сонця торкнулися поверхні колони, на ній проступили слова, наче невидима рука випалювала їх:
«Великі Хранителі Всесвіту та Стовпи всіх Світів, Носії Гармонії і Справедливості, Милостиві правителі та Обереги Колиски — Град Богів, Гора Вічності, Древо Десяти, Колесо Долі — повідомляють: ми йдемо. Грішники мусять загинути».